Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 61: Зізнання

– Зізнатися в чому? – не зрозуміла я.
Він докірливо глянув на мене, ніби моя недогадливість його дуже засмутила. Так дивляться викладачі на відмінників, коли ті раптом говорять якусь дурницю.

Раймонд Дейлар продовжив хриплуватим голосом, дивлячись на мене примружено:
– Пам’ятаєш, ти постійно приставала з питанням: чому саме тебе обрав Ворон?
– Звісно, пам’ятаю, – охоче підтвердила я. – Ти відповів, що справа в чоловічих бажаннях.
Він усміхнувся:
– Ну так, усе вірно, але це ще не все.

Він підвівся з ліжка і заходив по кімнаті, скуйовджуючи волосся.
– Ти нормально почуваєшся? Чи не зарано встав? – я стривожено запитала, боячись, що ще можуть бути якісь побічні ефекти отрути.
Він подивився на мене розсіяним поглядом, похитав головою і підійшов до вікна, ставши спиною до мене.

– Коли я побачив тебе на балу… Це було, як спалах, – почав він рівним голосом. – Ти була такою чарівною, з квітами у волоссі, як лісова фея. І я втратив голову.
Він обернувся, склав руки на грудях і насупився, продовжуючи:
– Ніколи ще такого зі мною не було. Так, у мене були жінки, ми добре проводили час…

Я перебила його, відчуваючи, що мені не подобається цей напрям розмови:
– І навіщо ти мені це говориш? Хочеш перевірити, чи буду я ревнувати?
Він кинув на мене докірливий погляд:
– Не перебивай. Я маю на увазі, що до жодної з них я не відчував нічого подібного.

Здається, я починала здогадуватись, до чого він веде. І ця думка мені сподобалася: від неї всередині защеміло солодке передчуття.
Увесь цей час я думала, що шлюбний контракт – це його забаганка: побачив гарненьку дівчину й вирішив привласнити собі, як рідкісну річ. Може, нарешті я дізнаюся, що є й інша причина?

Я ледь чутно підбадьорила його:
– І що ж далі?

А от тут він несподівано вибухнув:
– Я не вмію про таке говорити, невже ти не бачиш?!
Він розлючено вдарив кулаком по підвіконню й замовк, відвернувшись до вікна.

Мене охопив гнів. Ну що за людина?
Невже я не заслуговую на те, щоб зі мною просто поговорили, без погроз і натяків? І без раптових обіймів, хоча, що приховувати, останнім часом вони мені навіть подобались.
– То навчися! – вигукнула я з жаром. – Скільки часу я жила в страху, що мене просто взяли й продали! Потім цей Ворон, який – ти! Думаєш, легко було засинати, не знаючи, що ти вигадаєш наступного разу? Ти ж мене постійно лякав! Ультиматуми ставив! А я навіть не знала, дотримаєшся ти свого слова, коли обіцяв дати мені час! Чи потягнеш мене до вівтаря за волосся?

– І чого ти хочеш? – він стиснув губи й повільно пішов до мене, не зводячи з мене потемнілих очей.

Я бачила, що він розлютився, але поступатися не збиралась.
– Я хочу, щоб ти до кінця відповів на питання: чому саме мене обрав Ворон? – вигукнула я, стискаючи кулаки.
– Та тому, – гаркнув він, – що я кохаю тебе!

Я розгублено заморгала, кулаки розтиснулись. Він підхопив мене за талію, притиснув до себе і підняв так, що мої ноги зависли в повітрі.
– Я знаю, що лякав тебе, – гаряче прошепотів він, – і дивлячись, як ти плачеш, ненавидів себе за це. Але й відпустити не міг. І зараз не можу. Тож якщо ти ще хочеш втекти від мене, в тебе нічого не вийде.

За одну мить мій гнів розвіявся, поступившись місцем безмежній ніжності. Я обвила його шию руками й прошепотіла у відповідь, відчуваючи, як по щоці скочується сльозинка:
– Не хочу. І не відпускай мене, будь ласка. І в кому більше не впадай, бо мені доведеться дати тобі прочухана.
Він усміхнувся й хрипко вимовив:
– Домовились.

Його губи накрили мої в пекучому поцілунку. Я відповідала з усім запалом, на який була здатна, від чого Раймонд ледь чутно застогнав. Мене охопив тремтіння, але воно було солодким і бентежним, викликаючи бажання значно більшого.
Його руки ковзали по моїй спині, притискаючи до міцних грудей так сильно, що аж перехоплювало подих. Раймонд попрямував до ліжка, сперся на нього коліном і, не перериваючи поцілунку, поклав мене на покривало.

Всередині все палало від нетерпіння, шалено захотілося торкнутися його шкіри. Я з шаленою рішучістю взялася за ґудзики на його сорочці, смикаючи їх, намагаючись розстебнути.

І в цей момент пролунав стук у двері, що здався оглушливим. Хтось наполегливо гатив, не збираючись іти.
– Треба відчинити, – прошепотіла я, перериваючи поцілунок і важко дихаючи. – А раптом щось трапилось.
– Командире, – донісся до нас голос Ейдена Ллойда, – прийшов дядько Аріадни й вимагає зустрічі з тобою!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍