Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Глава 16. "Ім'я забутого"

Слова застрягли в горлі Астрід, ніби вона намагалася прокричати щось, що було заборонено самим її єством. Світ навколо розмитий, немов би все існувало лише на межі реальності й сну.

Фігура з срібними очима не рухалася, але її присутність відчувалася, мов важка завіса, що душила простір.

— Ти мене пам’ятаєш, — сказав він з тихою впевненістю.

Астрід здригнулася.

— Я…

Він нахилив голову, очі блищали, відбиваючи світло так, ніби в його зіницях ховалися далекі зірки.

— Назви моє ім'я.

Її пальці стиснулися в кулаки.

— Я не можу…

Вона пам’ятала. Вона знала. Але не могла вимовити.

Бальдр відчув її напругу і м’яко поклав руку їй на плече.

— Астрід, ти не зобов’язана цього робити.

Локі зробив крок убік, уважно вивчаючи незнайомця.

— О, та ти намалював із себе справжній привид із минулого.

— Ти завжди був гострим на язик, Локі, — голос срібноокого чоловіка залишався спокійним, навіть майже дружнім. — Але сьогодні не час для жартів.

Астрід нарешті підняла погляд.

— Хто ти?

Він ледь усміхнувся.

— Той, кого ти відправила в темряву.

Бальдр різко напружився.

— Що?

Астрід відчула, як холод ковзає вздовж її хребта.

— Я…

— Ти була та, хто зачинив двері. Ти була та, хто прирік мене.

Його слова були, ніби удари по склу, що вкривалося тріщинами.

Астрід раптом побачила уривок спогаду—руїни, місячне світло, кров на камені… і свою власну тінь, що падала на нього.

Вона відступила назад.

— Ні…

Срібноокий нахилив голову.

— Скажи моє ім’я, Астрід.

Вона розтулила губи.

Ім’я спливло в пам’яті.

Вона знала його.

Вона не мала права забути.

— …Сігурд.

Світ здригнувся.

І темрява розчинилася, оголюючи правду.

Астрід відчула, як її ім’я розчинилося в тиші після того, як вона вимовила це слово.

Сігурд.

Ім’я прозвучало, ніби стара мелодія, відлуння якої загубилося у темряві століть.

Перед її очима спалахнули видіння—руїни, що палають, розірвані знамена, кров, що змішується з пилом. І чоловік, що стояв перед нею. Його очі, сріблясті, як лід, сповнені безмежної самотності та болю.

Бальдр зціпив зуби.

— Це неможливо…

Локі пирхнув.

— Ну, тепер усе стає ще цікавішим.

Сігурд не відводив погляду з Астрід.

— Ти згадала мене.

Вона кивнула, хоча її серце билося настільки сильно, що віддавало луною в скронях.

— Але як… Як ти вижив?

Його губи скривила легка, майже сумна посмішка.

— Ти повинна знати відповідь.

Астрід зробила крок назад, розуміючи, що він має на увазі.

— Це неможливо…

— І все ж я тут, — він простягнув до неї руку. — І ти повинна пам’ятати, чому.

Щось у його словах змусило її нутро стискатися.

Бальдр виступив уперед, перекриваючи їхній зоровий контакт.

— Вона тобі нічого не винна, Сігурде.

— Це не твоя справа, — холодно відповів срібноокий.

— Навпаки. Я не дозволю тобі маніпулювати нею.

Сігурд зітхнув.

— Маніпулювати? Чи, може, просто нагадати їй правду?

Астрід відчувала, що щось всередині неї розколюється на частини.

Локі втрутився:

— Гаразд, досить з цих загадок. Скажи вже, що ти тут забув?

Сігурд перевів на нього погляд, і в його очах промайнуло щось небезпечне.

— Я повернувся за тим, що мені належить.

Астрід застигла.

— І що ж це?

Сігурд повільно посміхнувся.

— Ти.

Вітер завив, ніби світ сам затамував подих перед тим, що має статися далі.

— Ти жартуєш, — різко відповіла Астрід, змушуючи себе не відступати назад.

— Ні, — Сігурд сказав це спокійно, без жодної тіні сумніву.

Бальдр напружився, а його рука мимоволі потягнулася до меча.

— Вона не належить тобі.

Срібноокий чоловік перевів на нього погляд, у якому не було ані злості, ані презирства—лише тихе розуміння.

— Я не кажу, що вона моя власність, Бальдре. Але вона зв’язана зі мною сильніше, ніж будь-хто з вас здатен уявити.

— Брехня, — прошипів Бальдр, однак у його голосі прозвучала нотка сумніву.

Астрід спробувала заглушити хаос у власних думках.

— Про що ти говориш? Я нічого не пам’ятаю!

— Тому що ти змусила себе забути, — м’яко сказав Сігурд.

Його голос став схожий на шепіт далекого вітру, що нісся крізь тисячоліття.

— Ти зрадила мене, Астрід.

Ці слова вдарили, мов кинджал, змушуючи серце стиснутися.

— Ні…

— Ти зачинила мене в темряві, щоб врятувати себе.

Більше ніяких образів, тільки глибока порожнеча.

Але разом із цими словами прийшло щось інше—луна приглушених голосів, відлуння давньої обіцянки.

— Я… я не могла…

— Але ти зробила.

Її руки тремтіли.

— Якщо це правда… Чому ти повернувся?

Сігурд нахилив голову, його сріблясті очі вловили відблиск світла.

— Тому що цього разу ми завершимо те, що почали.

Астрід зробила крок назад, але щось невидиме не дозволило їй втекти.

— І як саме?

Сігурд посміхнувся—повільно, майже сумно.

— Ти зрозумієш, коли прийде час.

Зненацька навколо завив вітер, піднімаючи куряву з землі.

Локі клацнув язиком.

— Знаєш, це стає надто драматичним навіть для мене.

Але Астрід його не слухала. Вона відчувала, як з кожним ударом серця в її пам’яті з’являються нові тріщини.

Щось забуте… щось важливе…

І щось, що могло змінити все.

— Я не збираюся грати в твої ігри, — голос Астрід був холодним, але всередині неї щось горіло.

Сігурд дивився на неї довго, вивчаючи її обличчя так, ніби намагався відшукати там людину, яку знав колись.

— А ти впевнена, що це лише гра?

Його голос звучав глибше, ніж слова. Він проникав у неї, у найдальші куточки пам’яті, де були лише уламки спогадів, спресовані часом у щось примарне, невловиме.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍