Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Тож Ґендзі довелося довго вмовляти Касіваґі, перш ніж той погодився нарешті заграти. А грав він справді прекрасно, анітрохи не поступаючись батькові. «Хоча в будь-якому виді мистецтва сини часто успадковують таланти батьків, — захоплено думали слухачі, — але такого ще не було на світі». Справді, не важко засвоїти найпоширеніші мелодії, що вимагають від виконавця знання певних прийомів, або вивчити кілька відомих китайських п’єс, навіть складних. А от японське кото — це зовсім щось інше. Тут майстерність виконавця передусім виявляється в умінні змусити струни відгукуватися на потаємні порухи власної душі і водночас звучати воєдино з іншими інструментами, створюючи дивовижну гармонію звуків.

Великий міністр грав на кото, налаштованому в досить низькій тональності, з дивовижною проникливістю. Кото Касіваґі звучало яскраво й дзвінко, з такою чарівною м’якістю, що принци були просто приголомшені. Принц Хьобукьо грав на китайському кото, що зберігалося в палаці Ґійоден і, передаване від одного імператора до іншого, поступово набуло слави першого кото країни. Покійний імператор Кіріцубо наприкінці свого життя подарував його Першій принцесі, пристрасній аматорці музики. А Великий міністр, прагнучи надати якнайбільшого блиску нинішньому святкуванню, попросив його у принцеси. Згадавши про це, Ґендзі розчулився, поринувши думками в минуле. Захмелілий принц Хьобукьо від хвилювання аж просльозився. Вгадавши настрій Ґендзі, він поклав перед ним китайське кото, і той зворушливо заграв, але, на жаль, обмежився лише однією мелодією, яка викликала загальне захоплення. Святкування сорокаріччя Ґендзі не вирізнялося особливою пишністю, але в цьому вечірньому музикуванні було щось надзвичайно прекрасне. Співаки, зібрані на головних сходах, співали дзвінко своїми чудовими голосами, переходячи з однієї тональності до іншої. Що темніше ставало навкруги, то тихіше й спокійніше звучала музика, а коли заспівали пісню «Зелена верба»[313], враження від неї було таким незвичайним, що навіть соловей мав би прокинутися у гнізді. Оскільки відзначення дня народження мало приватний характер, то Ґендзі велів обдарувати гостей набагато щедріше, ніж того вимагали офіційні правила.

На світанку Тамакадзура поїхала додому, наділена численними дарами. «Живучи самотньо, немов відрікшись уже від цього світу, — сказав Ґендзі їй на прощання, — я навіть не помічав, як минають дні й місяці. Та коли, нагадавши про мій вік, ви так урочисто привітали мене, я засмутився... Прошу вас, відвідуйте мене іноді, щоб побачити, як я поступово старію. Жаль, що ми зустрічаємося набагато рідше, ніж хотілося б, у мої роки і в моєму становищі...» Так, справді вони мали про що згадати, бо чимало сумного і радісного пов’язувало їх у минулому, але надто короткою виявилася їхня зустріч, і Ґендзі не приховував розчарування від її від’їзду. А що ж стосується Тамакадзури, то, як і належало дочці, вона поважала рідного батька, але її переповнювало відчуття гарячої вдячності до Ґендзі, бо з роками, особливо після того, як визначилося її становище у світі, вона зрозуміла, що багато чим йому зобов’язана.

А тим часом після десятого дня другого місяця Третю принцесу з палацу Судзаку перевезли в садибу на Шостій лінії. Ґендзі постарався зробити все, щоб гідно зустріти її. У західних покоях, де йому підносили першу зелень, він велів встановити ліжко для принцеси із запонами навколо, а в галереї між першим і другим флігелем приготувати кімнати для прислуги, не забувши подбати про їхнє оздоблення. Імператор Судзаку прислав різноманітне начиння, як це заведено робити під час переїзду у палац. Тож чи варто розповідати про те, якою величною була церемонія переїзду принцеси? Принцесу супроводжували найзначніші вельможі. Серед них був і той Дайнаґон, який даремно мріяв стати управителем її дому. Коли карети підкотили до будинку, Ґендзі сам вийшов назустріч принцесі і допоміг їй зійти, хоча це і не передбачалося ніякими правилами. Оскільки попри своє високе становище Ґендзі залишався простим підданим, то його можливості були певною мірою обмежені, тож прибуття принцеси мало чим скидалося на церемонію представлення в палац під час одруження принца і їхні подружні стосунки були вельми незвичними.

Упродовж трьох днів у садибі на Шостій лінії тривали величні святкові церемонії за сприяння як Ґендзі, так і імператора Судзаку. Настав неспокійний час і в сімейному житті Мурасакі. Хоча вона й не боялася, що Ґендзі зосередить усю увагу на принцесі, а нею почне нехтувати, але, не маючи досі суперниць, з урочистою появою юної й гарної принцеси з впливового високого роду відчувала на душі неспокій. Однак вона приглушувала похмурі думки і нічим не видавала своєї тривоги, а, допомагаючи чоловікові готуватися до прийому принцеси, так дбайливо вникала в усі дрібниці, що він щиро захоплювався її винятково рідкісною вдачею.

Принцеса, маленька й тендітна, вражала фізичною і душевною незрілістю, ба навіть здавалася малою дитиною. І тоді Ґендзі згадав, як колись привів у свій дім юну Мурасакі, вже тоді кмітливу і прекрасну співрозмовницю. А от принцеса не мала інших чеснот, окрім дитячої простодушності. «Зрештою, і це непогано, — заспокоював себе Ґендзі. — Принаймні вона не поводитиметься зарозуміло». І водночас подумав, зітхаючи, що їй бракує жвавості.

Три ночі поспіль провів Ґендзі в покоях Третьої принцеси, і Мурасакі, яка здавна не звикла, щоб він залишав її саму, терпіла й не показувала, що страждає. Коли служниця за її наказом ретельно напахувала його одяг, сумне обличчя дружини було таким зворушливо чарівним, що Ґендзі дорікав собі зі сльозами на очах: «Як міг я поставити когось поряд з нею? Хоч би там що, цього не можна було робити. Винна у всьому моя власна малодушність і легковажність. Адже навіть молодого Цюнаґона[314] Імператор не зумів умовити...»

«Дозвольте мені відлучитися від вас ще на одну ніч, як вимагає обряд, — сказав Ґендзі дружині. — А якщо й надалі мені доведеться залишати вас саму, то, повірте, я зненавиджу себе. Однак, хай там що, не хотілося б, щоб Імператор дізнався, що я цураюся принцеси». Було видно, що глибоко в душі він страждає.

«Якщо ви самі не вирішили, що робити, — злегка посміхнувшись, відповіла Мурасакі, — то що я можу вам порадити?» Від такої холодної відповіді Ґендзі зніяковів і, задумавшись, довго сидів, підперши рукою щоку. А Мурасакі, присунувши до себе туш і пензлик, написала:

«Хоча у мене на очах

Зрадливий світ

Міняється щомиті,

Плекала я надію,

Що вірність Ваша на довгі роки...»

Поруч вона накреслила ще кілька старовинних пісень, і, взявши аркуш паперу, Ґендзі довго розглядав їх. Вважаючи, що в них не було нічого особливого, а лише чиста правда, він відповів:

«Життя не безмежне,

І на це нема ради,

Але в цьому мінливому світі,

На відміну від нього,

Вічною вірність між нами залишиться».

Ґендзі зволікав, явно не готовий розлучатися з Мурасакі. «А що тоді подумають люди?» — дорікнула вона йому, і він нарешті пішов у чарівному просоченому пахощами вбранні. Проводжаючи його поглядом, Мурасакі ледве приховувала неспокій на душі.

Упродовж років Мурасакі передчувала, що може статися такий випадок, і тільки останнім часом заспокоїлася, помітивши, що Ґендзі нарешті позбувся колишньої легковажності. Та от саме тепер, після всіх цих років, її надійне становище й добре ім’я опинилися під загрозою. Її нинішній стан здавався