Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Джемі лиш зиркнув у мій бік і одійшов. Я лютував на Джемі, а більше на самого себе: адже він був цілком правий. В цей час до мене підскочив Голт, що працював поруч зі мною.
— Я чув, як його шпики доносили на тебе. Він полюбляє такі речі.
Голт завжди збуджував незадоволення проти начальства. Він був неголений, брудний. Я визвіривсь:
— Заткни свою погану пельку!
Він одступив.
— Чого ти задаєшся і корчиш з себе цяцю? В наступний раз я більш тебе не потривожу...
Я знову взявся до роботи. І кілька днів старався з усіх сил. Але дарма.
Я так необережно тримав різці, що враз розчавив собі до кістки пальця. Рана припала пилом і почала гноїтись. Щодня я відчував, як Джемі дивиться на мене, немовби хоче підійти.
— Погані справи з твоїм пальцем, — звернувся він нарешті.
— Дурниці, — бовкнув я. — Усього-на-всього подряпина.
Я навіть радий був цій рані, бо настрій в мене був, як те осіннє небо. Алісон уже поїхала до Ардфіллана. Вона завжди відповідала на всі мої палкі послання, але листи її були короткі і спокійні. Коли ж мені приносили її листа, моя душа тремтіла і співала. Я кидався до себе у кімнату, одразу замикався на ключ й нетерпляче розривав конверт. Вона писала, що їй доведеться багато працювати, що зараз вчить дві мові пісні Шуберта, що часто бігає на ковзанах із мамою й Луїзою. Одного разу до них заходив лікар Томас, а двічі — містер Рейд. Усі готуються до міського балу. Чи зможу я приїхати? Я ще і ще перечитав листа. Та того, чого чекав, у ньому не було. Тоді я сів до столу і написав палку й докірливу листівку.
За тиждень до різдва, під час обідньої перерви, до мене підійшов Льюїс.
— Слухай-но, Шеннон. В суботу в Ардфіллані відбудеться цікавий бал. Давай підемо.
Я прикусив зубами бутерброд: не треба піддаватися йому.
— Та я ж не вмію танцювати.
— Нічого. Посидиш і подивишся на інших. — Він посміхнувсь. — Я завжди так роблю.
— Боюсь, що я не зможу вирватись.
А він продовжував мене вмовляти:
— Та це ж значна подія! Прийдуть самі дівчатка, та і буфет там буде непоганий. Мені прислали два квитки. Ну, згоджуйся, нарешті.
Хоч я й хотів не піддаватись, мене опанували дивні почуття: у мене ж не було візитного костюма і танцювати я не вмів; ні, ні, мені не треба йти... Та Льюїс продовжував своє; до того ж умовляв так щиро й з такою величезною недбалістю, що я скипів;
— Іди ти к бісу... Невже не можеш відчепитися від мене?
Він витріщився, знизав плечима й одійшов. Мені одразу стало соромно. Весь день не зводив я очей, картаючи себе за цей огидний вчинок.
В суботу ввечері я сів на робітничий поїзд і і сам поїхав у Ардфіллан. Години зо дві блукав я вулицями, в яких свистів холодний вітер. Піднявши комір, я сховався за оркестрову будку на безлюдному майдані. І раптом з темряви з’явився привид Гевіна. Ось тут, на ярмарку, ми поклялись не розлучатися ніколи. І це було ще так недавно... А втім, здавалось, що пройшло усе життя. Гевін помер, а я тремчу на тому ж місці, де повні снаги і надій ми лагодились подолати увесь світ.
Десь біля восьмої я підійшов до міського залу. Заглибившись у натовп, що спостерігав, як знать збирається на танці, я зупинився перед колонами. Почався дощ. Та скоро стали під’їжджати екіпажі.
Захований серед простих людей, я бачив, як збирались поважні гості — щасливі, задоволені і раді; дами в вечірніх туалетах, мужчини в фраках з білими маніжками. Я бачив, як зайшов Льюїс, намащений і причепурений, мов справжній пан. Я аж здригнувся, коли побачив Рейда. Нарешті, появилась Алісон під руку з матір’ю. Вони приїхали разом з Луїзою та місіс Маршалл. Серце моє завмерло, коли я вгледів Алісон — у білій сукні, з блискучими очима та ніжними палаючими щічками. Як тільки вона зникла, до мене докотились звуки вальса. Я міцно стиснув кулаки і кинувся на станцію. Поїзд відходить через сорок п’ять хвилин. Я заходивсь шукати, де б поїсти, адже не їв ще з самого сніданку. В дешевому кафе замовив я собі картоплю на два пенні, полив її підливою і з’їв руками. Чого б напитися? Краще б мені лежати десь на дні.
А в понеділок я зустрів Льюїса і сказав:
— Привіт, друзяко. Пробач мені за ту образу... Ну, як, нічого погуляв?
— Н-нічого, — недовірливо мугикнув Льюїс.
— Справа в тому, — я посміхнувся аж до вух, — що в мене того вечора було призначено побачення з однією удовичкою в Уінтоні. Ну, я й розсердився на тебе, що ти хотів зірвати мені діло.
Він щиро посміхнувся.
— Дурню, чого ж ти зразу не казав?
А я багатозначно закивав.
— Везе ж чортяці, — з заздрістю сказав Льюїс. — А в Арфіллані все було занадто чинно і пристойно. Добре зробив, друже, що не поїхав туди.
Ця брехня на мить розвеселила мене, але потім я відчув огиду. Тому цілком замкнувся в собі, уникав людей, роблячи з самотності якусь чесноту. Коли Кейт запрошувала в гості, я завжди знаходив привід, щоб не піти. Дуже рідко я зустрічався навіть з Рейдом. Якось він натякнув мені:
— Я все стараюсь, Шеннон, задля твого блага.
— Як саме? — здивовано спитав я в нього.
— Та залишаючи тебе з самим собою.
Я відійшов. Що міг я йому відповісти?..
Я був до краю стомлений, усе мені набридло. Єдиною людиною, з якою ще мирився, була бабуня, тверда, мов скеля. Якщо дідусь нагадував пір’їнку, що летить за вітром, то бабуня, навпаки, стояла міцно на землі, спираючись на силу й мудрість свого народу. Часто сидів я з нею ввечері і слухав дивні повісті про те, як все було «колись». Вона з глибокою любов’ю оповідала про село, про тяжку працю і барвисті свята, пересипаючи свої розмови народними словами і зворотами (наприклад: «Шкоду зробив — як слід заробив» або «Травень проводжай — хату накривай»). У неї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін», після закриття браузера.