Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

була чудова пам’ять, особливо на сімейні дати. Вона й досі могла в’язати найтонші мережива, прикрашаючи ними чепчик або комірець, бо була завжди великою чепурухою. Бабуня часто повторяла, що в їхньому роду всі довго жили, а її мама «дотягла майже до ста». Сама вона вважала, що «перекриє цей рубіж», і часто бідкалась, зітхаючи, що дід та її подруга міс Міннз «так швидко почали здавати».

Наближалось різдво. Усі крамниці були прикрашені церковними картинками і паперовими гірляндами. Та в Ломонд В’ю нічого не мінялось, хіба що бабка йшла до церкви, або дідусь ще більше напивався. І все ж, чим ближче було до свят, тим більш я нервувавсь. Щоб заспокоїтись, я намагавсь читати книги, що брав в читальні. Та втома трудового дня завжди давала себе знати, і я здебільшого куняв над ними. Зате в неділю я до півдня валявся в ліжку, захоплено ковтаючи романи Чехова чи Достоєвського, Максима Горького та інших російських письменників. Моя недавня пристрасть до романтики змінилась на повагу до філософії та реалізму. Найтяжче було продиратись крізь філософські нетрі Декарта або Юма, Бергсона й Шопенгауера; лише іноді осявало мене світло істини, що зміцнювало мій нахил до самотності і зненависть до теології. В моїй душі з’явилася іронія, яка дотла змітала містику й релігію. Адже не може вчений або дослідник повірити тому, що світ був створений в одну безсонну ніч, що чоловік був створений із праху, а жінка — з його ребра. Райський сад, в якому Єва уминає яблуко, а поряд, висолопивши жало, сидить змія, — лише наївна казка. Усе в природі свідчить, що життя виникло зовсім інакше: еволюція йшла мільйони років — від колоїдних розчинів до велетенських мамонтів і людиноподібних мавп.

Позбавившись ілюзій, я став шукати заспокоєння в красі. З читальні я приносив книги про художників, а повертаючись з роботи, почав вдивлятися в навколишню природу, милуючись багряним заходом або блакитними горами з величним Беном на чолі. Моя «зелена» ще фантазія перетворила цю вершину на дивний символ, в якому я втілював усе, що було недосяжним й непоборним.

Та, незважаючи на все, я відчував себе нещасним, коли прийшло різдво. На святий вечір я пішов до Кейт, щоб поздоровити її малого. Мені хотілося покласти й свій маленький подарунок йому в носочок, і разом з тим я сподівавсь лишитися у них хоч на обіді. Але вони кудись пішли, і, прив’язавши подарунок до дверей, я сумно почвалав назад. Серед кількох святкових поздоровлень, що я отримав, була листівка й від черниць; я посміхнувся — тепер це зовсім непотрібне. Коли наблизився обід, я не схотів спускатись вниз, схопив кашкета й вийшов геть із дому.

На вулицях в цю пору було не зовсім пусто. У Лівенфорді нема пристойного ресторану, тому я кинувся до бару Фіттерса. Тут я хоча б дістану кухоль пива і бутерброд з голландським сиром. Після холодної закуски мені ще більше не хотілось повертатись до своєї конури — адже там не було навіть каміна.

Читальня відчинялася о другій для тих, хто не вважав цей день якимось святом. Там було тепло. Я грівся в ній цілу годину. Але вона о третій зачинилась. Тоді я взяв з собою книгу і почвалав додому.

Над містом спустилася імла. Задумано ішов я Соборним перевулком і не помітив, що назустріч мені простує височенний чолов’яга. Та тільки-но почув я стукіт парасольки, як мене враз схопили дрижаки.

— А, це ти, Шеннон, — звернувся дружнім тоном патер Рош. — А я вже думав, що ти на зиму, як той ведмідь, сховався до берлога.

Я мовчав. Не треба його боятись, умовляв себе, — адже він звичайнісінька людина й не володіє ніякими таємними силами.

— Я йду до хворого на Драмбак-толл. Можливо, нам з тобою по дорозі?

— Так, я йду додому.

Помовчали.

— Ще тиждень тому я послав тобі листівку, та, мабуть, десь вона згубилась. Пошта не дуже-то шанує малі листівки... А в мене гостював бразільський пастор. Я знаю, що ти любиш біологію, і думав звести вас хоч на часинку.

— Я більше не цікавлюсь нею.

— Он що!.. Значить і це пройшло. А що ж лишилось після краху?

Я мовчав.

— А що це в тебе? — Він висмикнув у мене книгу. — О, «Брати Карамазови»... Хороша річ. Зверни увагу на Олексія. Яскравий приклад юнака, що до кінця не зрікся бога.

Він зиркнув у мій бік. Кілька хвилин ми простували мовчки.

— Любий мій хлопчику, що робиться з тобою?

Я не чекав такого лагідного тону. Мені здавалось, що він накинеться на мене за те, що «я забув про бога», «відмовився від святкування пасхи» і т. ін. І сльози засліпили мені очі. Та, хвалити бога, уже стемніло, і він не міг помітити цього.

— Нічого особливого.

— Чому ж ти більше не приходиш? Ми всі скучаємо за тобою, — і сестри, і особливо я.

Зібравши всі свої душевні сили, я відповів:

— Я більш не вірю в бога. Релігія для мене не існує.

Він мовчки слухав дивну звістку: я ж крадькома на нього зиркав. Тонке обличчя в нього було сумним і стомленим. І тут я враз подумав, що, певно, й він не зовсім-то щасливий, що й в нього можуть бути прикрі неприємності й незгоди; а я ще допікав йому своїми власними турботами. Та раптом він заговорив:

— Ти більш не віриш в бога: кажеш, розум зневажив віру... Що ж, і не дивно, що ти гордуєш цим. — Він помовчав. — Що знаєш ти про бога? Що знаю я про нього?.. Доведеться відповісти — нічого. Адже пізнати бога неможливо. Повір мені: безумство намагатися пізнати бога розумом. Не можна зміряти незмірне. Ми тяжко грішимо, горланячи про бога, а треба просто вірити, безмежно вірити в нього.

Помовчавши з хвилину, він додав:

— Ти пам’ятаєш, ми говорили з тобою про істот, що мешкають в морях на глибині п’ять миль і без очей пересуваються в суцільній темряві?.. Коли їх витягають на поверхню, вони вмирають. Те ж саме сталося б і з нами, якби ми хоч на мить наблизились до бога. — Значлива пауза. — Найбільший грішник той, хто возвеличує свій розум. Я, хлопче, добре знаю, що