Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 63: Освідчення.

Не витримавши, я обурено вигукнула:
— Як це — її звільнять? Після того, як вона мені ледь очі не виколола? Ви при своєму розумі, пане Освальде?

Раймонд скреготнув зубами, зиркаючи на мене, а Освальд знову схопився, вдарився головою об бар’єр і сів назад. Він подивився на мене благально і з запалом промовив:
— Я розумію, вона заподіяла вам багато зла! Та і я, старий дурень, повівся з вами не найкращим чином. Але Аріадна не може відповідати за свої вчинки, вона божевільна дитина, яка потребує допомоги цілителя! В’язниця її вб’є!

Він закрив обличчя руками й забився в куток крісла.

Раймонд підвівся, кивнув мені й ми вийшли в коридор.
— Ізабелло, йди до своєї кімнати й лягай спати, — сказав він. — Тобі не слід у це втручатися. Я владнаю це питання і завтра тобі все розповім.

— Ти ж не погодишся на його пропозицію? — гаряче прошепотіла я, поки він підштовхував мене до сходів.
— Звісно, ні, — обурено відповів він. — За кого ти мене маєш? Іди спати, зранку зайдеш до мого кабінету.

Він легко поцілував мене в ніс і швидко пішов.

Лежачи в ліжку, я згадувала все, що сталося останнім часом.
Коли ж це я примудрилася закохатися в цього нестерпного ректора? Усвідомила свої почуття лише тоді, коли він знепритомнів після зілля Аріадни.

Страх, що Раймонда більше не стане, був таким сильним, що все інше — шлюбний контракт, мачуха, підступи божевільної дівчини — втратило значення.
А вже після його зізнання і пристрасного поцілунку зникли останні сумніви.

Ото вже мачуха буде з мене насміхатися, коли дізнається, чим закінчилась моя втеча з дому.

Зранку я довше звичайного крутилася перед дзеркалом. Заплела гарну об’ємну косу, залишивши пару прядок волосся біля скронь, розгладила комірець сукні.

Цікаво, чим учора завершився візит Освальда?

За вікном Ейден вже гасав стадіоном, ганяючи Стюарта, змушуючи того випускати полум’я і навіть малювати ним якісь візерунки. Здається, ці заняття пішли студенту на користь: виходить у нього дедалі краще.

Після сніданку я вирушила до кабінету ректора. Раймонд стояв біля вікна, замислено дивлячись удалечінь, як завжди весь у чорному. Волосся було зібране в низький хвіст, а високий комір светра закривав шию.

Губи щільно стиснуті, а очі хижо примружені. Ну прямо Ворон з перших днів нашого знайомства.
— Раймонде, щось не так? — тихо запитала я, сподіваючись, що він не збирається в якусь небезпечну авантюру.

Він обернувся, і його обличчя пом’якшало від усмішки.
— Все добре, — загадково відповів він із хрипотою в голосі. — Підійди — і стане ще краще.

— А ось і ні. Ти ж обіцяв мені розповісти, чим закінчилася розмова з Освальдом. Поки не розкажеш — не підійду.

Він зітхнув засмучено, а я сіла на своє улюблене крісло і приготувалася слухати.

— Закінчилося все, як і мало б бути, — сказав він, прогулюючись по кабінету. — Він зізнався, що проніс артефакт, але клявся, що не знав про його властивості. Нібито Аріадна сказала, що це талісман для посилення жіночих чар.

— Ти йому віриш?
— Не знаю, нехай цим займається королівська прокуратура. Рауль одразу після нашої розмови відвіз його туди. Якщо його провину доведуть, то слідство вимагатиме тюремного строку.

Він сів за свій стіл і уважно вивчав моє обличчя.
— А Аріадна? Ти ж не пообіцяв йому випустити її на свободу? — стривожено запитала я.
Цій божевільній лише дай волю — знову сюди заявиться.

— У мене немає таких повноважень, — усміхнувся він. — Але я пообіцяв надіслати цілителя. Якщо вона остаточно з’їхала з глузду, нехай обвинувач вирішує, що з нею робити. На волі їй залишатися не можна.
— Згодна, — полегшено видихнула я. — Вона мене дуже налякала, ти навіть не уявляєш, наскільки сильно!

Він нічого не відповів, продовжуючи вдивлятись у мене, наче за ніч у моїй зовнішності щось змінилося.
— Раймонде, мені не подобається твій погляд, що сталося? — якесь тривожне передчуття оселилося всередині.

— Ізабелло, встань, будь ласка, — м’яко попросив він, підводячись зі свого місця і підходячи до мене.
Я підскочила, не розуміючи, що він задумав.

Він обійняв мене, притискаючи до грудей, так міцно, наче прощався.
— Та що з тобою? — я трохи відсторонилася, заглядаючи йому в обличчя, намагаючись вгадати погану новину, яку він ще не озвучив.

Раймонд м’яко взяв мою руку, притис до своїх грудей — туди, де билося серце, — і прошепотів хрипким голосом:
— Ізабелло Беннет, ти вийдеш за мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍