Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Стоїть неймовірний галас. Всі говорять одночасно, Лола сміється з жартів Марка і мені стає занадто жарко. Непомітно, щоб не чіплялися з питаннями, накидаю куртку і виходжу на вулицю.  Ні, не дарма ми сюди потрапили! У місті ніколи не побачиш такої ночі. Сніг припинився, синє-чорне небо посипане найяскравішими вогниками, деякі ніби підморгують і головне – неймовірна тиша! Я роблю глибокий вдих, на душі так добре і легко, навіть мороз не надто дошкуляє, хоч починає пробиратися під куртку. 

Спустившись із ганку, вирішую зробити невеликий екскурс – не далі, ніж падає світло з вікон нашої хатинки. Ступаю по м'якій сніговій ковдрі і раптом стаю, як укопана. Прямо за огорожею, всього метрів за п'ять від огорожі помічаю оленя. Він рухається абсолютно безшумно, високо піднявши горду рогату голову і ніби... світиться? Застигаю і намагаюся навіть не дихати – це просто наслання, не інакше. Звідки тут королівські олені? Гість оглядається довкола, граційно повертає голову і робить легкий стрибок через огорожу. Я притискаюся спиною до стіни будиночка, думки каруселлю проносяться в голові: може, Андрій підгодовує тутешніх лісових мешканців?

Але обміркувати ситуацію я просто не встигаю. Слідом за першим рогатим красенем з'являється другий, а потім все зливається в одну смугу, що світиться. Їх багато – не тільки олені, а й козулі, а також будь-яка лісова дрібнота. Спочатку вони рухаються неспішно, але, подолавши огорожу, мчать, як божевільні геть і всі – в одному напрямку, ніби тікають від неминучої небезпеки чи пожежі. Враховуючи недавню зустріч із джином, я починаю потихеньку панікувати і потроху задкую. 

Очі раз у раз нишпорять по темних кронах дерев, і ось ВОНО! Лунає тріск, а потім звук, від якого у мене волосся стає дибки. Це хрипке дихання і належить воно явно не невинному зайчику.

- Не рухайся! – чую я за спиною знайомий голос і чиясь рука лягає мені на плече. Я опиняюся за Андрієм, а він уважно оглядається навколо. Істота, якщо вона поруч, так і не показується, але ми чітко чуємо її кроки – бродить десь біля огорожі. Одна рука рятівника притримує мене, щоб не рвонула в паніці бігти, друга пірнає під куртку і – о матінко рідна! – дістає клинок, лезо якого поблискує у темряві. Це вже ніяка до біса не рольовка, і я беру свої слова назад, хочу повернутися додому в безпечні чотири стіни!

Паркан тріщить під вагою невидимого супротивника, але як тільки він ступає на територію табору, з темряви з'являється потужна волохата постать. Я не знаю, хто це – воно рухається на двох ногах, пардон, копитах, голий людський торс вінчає бичача голова із закрученими рогами. На шиї – металевий обруч з обірваним ланцюгом, що зденькаючи бовтається. Створіння принюхується, робить у наш бік кілька кроків і опускає смердючу морду. 

Я заплющую очі, очікуючи, що Андрій пустить у справу свій клинок, але він не рухається, а натомість починає щось говорити тихим рівним голосом. Його ельфійська мова присипляє, хижак махає головою, ніби намагається відбитися від настирливої комахи, потім піднімається на повний зріст і швидко зникає з поля зору. Тільки після цього мій захисник ховає зброю та розтискає руку, яка весь час мене утримувала. Коли він повертається, я вже знаю, що зараз почую.

- Я пам'ятаю, ти казав не вештатися вночі територією! Більше не буду!

- Сподіваюся, бо цей з'явився на запах людини! - сердито відповідає зеленоокий.

- Тобто як людини? А ти що – дух, що матеріалізувався? – його жарти починають сильно дратувати. - Чи скажеш правда ельф? 

- Скажу, - у голосі красеня немає і тіні глузування, – але ти трохи не вгадала. Я не просто ельф, я – фейрі!