Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Вони вийшли з будівлі на прохолодне нічне повітря. На парковці стояли дві машини: темно-синій седан детектива Клайда та сріблястий позашляховик Джонсона.

— Ну що, як будемо їхати? — запитав Клайд, поглядаючи на обидва авто.

— Моя машина все одно має повернутися додому, — сказав Джонсон, виймаючи телефон. — Зараз викличу когось із наших, щоб її забрали.

— Розумно, — погодився Клайд, закурюючи цигарку і дивлячись на небо, яке заволокло густими сірими хмарами.

Роуз підійшла ближче до Джонсона, тримаючи руки в кишенях куртки.

— Не забудь передати ключі, — нагадала вона, помітивши, як той закрив свій телефон і дістав брелок.

 — Хлопці за кілька хвилин будуть тут, — відповів Джонсон, усміхаючись.

Клайд спостерігав за ними, злегка примруживши очі, і, закінчивши цигарку, кинув недопалок у смітник.

— Добре, тоді рушаємо разом, — сказав він, відкриваючи двері свого седана.

Коли під'їхав евакуатор і водій забрав позашляховик Джонсона, усі троє сіли в машину Клайда. Роуз опинилася на задньому сидінні, тоді як чоловіки зайняли передні місця.

— Куди саме їдемо? — поцікавився Джонсон, пристібаючи ремінь безпеки.

— У район Вест-Луп, — відповів Клайд, заводячи машину. — Це недалеко, але місце цікаве. Схоже, наш злочинець не боїться залишати своїх слідів у більш людних районах.

Роуз, сидячи позаду, спостерігала, як вони проїжджають вулицями Чикаго. 

— У цьому районі багато камер спостереження? — запитала вона, перериваючи коротке мовчання.

— Достатньо, але злочинці вміють обходити їх, якщо знають, що роблять, — відповів Клайд, дивлячись на дорогу.

— Отже, цього разу ми маємо справу з кимось досвідченим, — зазначив Джонсон, поглядаючи на Клайда.

— Саме так, — підтвердив детектив. — Але це робить справу ще цікавішою, чи не так?

Їхня машина зникла в лабіринті міських вулиць, прямувавши до нового місця злочину.

Машина тихо мчала вулицями Чикаго, і короткі хвилини тиші були порушені голосом детектива Клайда.

— Розкажіть про себе, місіс Рейд, — запитав він, поглядаючи на Роуз через дзеркало заднього виду. В його голосі не було нічого нав'язливого, тільки цікавість.

Роуз легенько посміхнулася, відкинувшись назад у сидінні. Вона не знала, чи потрібно було їй відповідати на це питання, але чомусь відчувала, що так треба.

— Можете звертатися просто Роуз, — сказала вона спокійно, не намагаючись скривити обличчя чи показати нервозність. — Давайте спочатку ви.

Клайд посміхнувся, задоволений, що вона не уникнула питання.

— Я одружений чоловік, маю дружину та двох синів, — почав він. — Хлопці вже дорослі. Все просто, нічого цікавого.

Роуз кивнула, обмірковуючи сказане. Вона не планувала розповідати більше про себе, хоча питання вже було порушене. Однак її очі мимоволі звернулися до Джонсона і Картнера. В їхніх очах можна було побачити щось, схоже на напругу, хоча вони намагалися зберегти спокій.

— А ви маєте чоловіка чи хлопця? — запитав Клайд, нахиляючись трохи вперед. — Мої хлопчики дуже навіть симпатичні, — додав він, посміхаючись. — Старшому 22, а меншому 20.

Роуз підняла брови, розуміючи, що її відповідь може вплинути на атмосферу в машині. Вона відчувала погляд чоловіків на собі, і це на мить змусило її серце битися швидше.

— Та ні, дякую, — відповіла Роуз, повільно відводячи погляд від Клайда і спрямовуючи його на вікно, що блищало від відображень вуличних ліхтарів. — У мене хлопця та чоловіка немає, але є дехто з чоловіків, яким я можу дати шанс.

Тон її голосу був легким, неначе просто жарт, але Роуз відчула, як напруга в машині змінюється. Вона могла помітити, як у Картнера і Джонсона напряглись щелепи, а їхні очі знову зустрілись в дзеркалі.

Між тим, у самій машині настала тиша. Клайд, мабуть, намагався не звертати увагу на зміни в атмосфері, але навіть він не міг ігнорувати цього невеликого натяку на незручність. Роуз, залишалась незворушною.

— Це цікаво, — промовив Клайд, намагаючись повернути увагу до себе.

Детектив Клайд кинув ще один погляд на Роуз через дзеркало заднього виду, цього разу з легкою усмішкою. Він виглядав розслабленим, але його очі сяяли хитрим блиском, який вона помітила навіть у напівтемряві машини.

— Можливо, я все-таки дам вам номер своїх хлопців, — сказав він напівжартома, але досить голосно, щоб всі у машині чули. — Вони точно не будуть проти познайомитися з такою прекрасною дівчиною, як ви, Роуз.

Роуз злегка розгубилася від такого несподіваного повороту, але не встигла відповісти, як Клайд звернувся до машини:

— Лейла, покажи Джеймсона та Ксандера.

На мить у машині запанувала тиша, і тільки чути було тихе гудіння системи. Потім екран на панелі приладів засвітився. На ньому з'явилося фото двох молодих чоловіків.

— Ось вони, — сказав Клайд з гордістю в голосі. — Джеймсон — старший, 22 роки, майбутній юрист. А Ксандер, молодший, 20 років, навчається на дизайнера.

На фото були двоє усміхнених юнаків. Джеймсон мав темне коротке волосся, яке було акуратно зачесане назад, і строгий, але добрий вираз обличчя. Ксандер був трохи більш розслабленим на вигляд, із легкими кучерями, які спадали на його лоб, і ширшою посмішкою, що передавала доброзичливість.

Роуз поглянула на екран, а потім перевела очі на Клайда.

— Вони справді симпатичні, — сказала вона з легкою посмішкою, хоча в її голосі можна було вловити нотки ввічливості.

Картнер і Джонсон зберігали мовчання, але їх напруження було відчутним. Містер Джонсон, який сидів поруч із Клайдом, ледь помітно здригнувся, коли екран увімкнувся. Картнер, що сидів коло Роуз, поглядав на неї так, ніби хотів щось сказати, але стримувався.

— Ну що, Роуз? — запитав Клайд з усмішкою. — Може, спробуєте?

Роуз посміхнулася, обмірковуючи, як краще відповісти.