Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

З іншого боку, здавалося б, чому відмовлятись? Коли просили Самойлович чи Нявка, їй взагалі було начхати, під яку музику вони співатимуть. Але цей хлопець навпроти… З якоїсь непоясненої причини Стефанія дуже сильно хотіла йому відмовити. Шосте чуття, інтуїція буквально волали: відмов йому!

Набравши повні легені повітря, вона на мить заплющила очі, але в голові ще відлунювала музика січня. Розтулені губи не встигли випустити жодного слова, бо намір перебив звук відкриття дверей і дещо здивований вигук з передпокою:

— Стефо?

Вона розплющила очі. Зауважила, як Ян розчаровано підтиснув губи.

— Це мій чоловік, — пояснила.

Він врятував її своїм поверненням, але водночас і розізлив тим, що прийшов занадто рано. Краще було б, якби встигла завершити розмову з Яном і спровадила, бо тепер завдання ускладнилося. Стефанія вже наперед знала, як продовжиться цей вечір.

— У нас гості?

У дверях показався невисокий чоловік з портфелем. Він був у сірому костюмі, з краваткою й акуратною борідкою, в якій проступала рідка сивинка, хоча в темному волоссі її ще не було видно. Якби навіть не прочитав у Вікіпедії, з вигляду чоловіка Ян все одно одразу припустив би, що перед ним професор.

Професор підійшов до дружини, ледь торкнувся губами її щоки і повернувся до гостя. 

— Так, гості. Знайомтеся. Це Ян, музикант, лідер рок-гурту “Нервово”, — відповіла вона. — Яне, це мій чоловік Володимир.

Володимир Соколенко, пригадав Ян Вікіпедію. Науковець, автор книг з історії України, професор, декан історичного факультету.

— Дуже приємно.

— Навзаєм.

Чоловіки потисли один одному руки.

— Передбачається нова співпраця? — Володимир звів свої густі брови і запитально подивився на дружину. 

— Ще нічого не вирішено, — похапцем відповіла вона. — Ян завітав з проханням, але я ще міркую над відповіддю.

Стефанія пильно подивилася у вічі Янові й побачила, як в глибині його зіниць незрозумілого кольору спалахнула надія. Дідько. От чорт! Дозволила собі зовсім не поетичну ляйку в голові. Шанс безапеляційно відмовити втрачений. Тепер хлопець сподіватиметься на її згоду.

— Що ж, пропозиції зручно обговорювати за вечерею, — похитуючи головою, зауважив Володимир. — Яне, залишитеся з нами на вечерю?

Якраз цього вона й боялася. В їхньому домі вечері з гостями були звичним, навіть буденним явищем. Люди мистецтва і науки, літератури і кіно бували тут так часто, що дім іноді нагадував салон для зібрань творчої інтелігенції. Стефанія ніколи не уникала гостей, але саме Яна бачити за своїм столом чомусь не хотіла. Пекуче бажання спровадити його лише глибшало.

— Боюся, Ян не може залишитися, у нього сьогодні день народження, — поквапилась пояснити чоловікові. Звернулася вже до хлопця: — Напевно, в тебе є плани на вечір?

Він помітив, зрозумів посил її слів. Але не підіграв. Навпаки, вище підняв підборіддя і всміхнувся одним кутиком губ, зазначивши:

— Ні, я не планував святкувати такий сумний ювілей, тому не маю планів. З радістю залишуся.

— Чудово! — вигукнув Володимир, розстібаючи ґудзики на піджаку. — Щоправда, ви здаєтеся ще молодим, щоб ювілей був сумним. Ось мені скоро виповниться сорок чотири. Дві четвірки! Чули про тетрафобію?

— Ні.

— Проходьте. Розкажу вам. — Володимир поставив портфель на крісло, а тоді притримав Яна за передпліччя, підштовхуючи в бік кухні. — Це страх перед цифрою чотири, поширений у Східній Азії. Китайською “чотири” звучить майже так само, як слово “померти”...

— Справді? А ваша дружина казала, що це в мене гарний вік для смерті.

Ян озирнувся через плече і кинув погляд на Стефанію. Склавши руки на грудях і підтиснувши губи, вона всією своєю поставою, виразом обличчя виказувала невдоволення. Очі знову були колючими, вилиці напруженими, підборіддя вперто випнутим вперед. А він тільки всміхнувся.

***

— Чому ти обрав саме рок?.. До речі, ти слухав українські гурти шістесятих, так званий біґ-біт? У нас тоді така музика була не зовсім легальною — в СРСР давали добро тільки на створення ВІА. Мені розповідав мій керівник дипломної роботи…

Володимир ставив нові й нові запитання, перетасовував їх з розповідями про своїх знайомих і між тим неодмінно вклинював яку-небудь історичну довідку.

— Так, я знаю про старий український рок, — відповів Ян, хоч його відповідь вже й не була потрібною — господар дому плив на своїй хвилі.

Безкінечно нудній хвилі. Його слова не нагадували штормовий валун, радше плескалися, як дрібні хвильки — туди-сюди, про се й про те. Про що б не починав говорити, Володимир неодмінно відволікався на побічні теми і скочувався до філософських умовиводів.

Нудно. Нуд-но.

Ян блимав очима в бік Стефанії і все думав: як вона живе під одним дахом з цією “Британською енциклопедією” і щодня за вечерею слухає небилиці про все на світі?

От тільки вона, схоже, не нудилась. Зі щирим зацікавленням брала участь в цих балачках, вставляючи слово чи запитання, як от:

— Хіба Борис Михайлович не давав тобі стару платівку якогось гурту з шістдесятих? По-моєму, то були The Once…

Янові хотілося втекти. Тримало його тут, за цим столом, тільки сподівання отримати позитивну відповідь від Стефанії. І ще сама вона трохи тримала. Слухати він не міг, тому переважно просто дивився на неї.

Її спокій манив і заколисував. Гіпнотизував. Й тільки під цим гіпнозом Ян витримував слухання. Хоча свою роль зіграла також їжа — запечена качка з овочами. Він вперше за довгий час смакував домашніми стравами, тож ладен був визнати: день народження вдався.

— Так, ти маєш рацію. В мене десь залишилася ця платівка… Яне, не бажаєш послухати? Чи ти слухав The Once?

— Дякую, я неодмінно знайду їхні пісні.

Іноді подружжя відходило від складних тем і перемовлялося про справи сімейні. Так Ян дізнався, що в них є дочка Соломія, якій тринадцять. Вона ходить на бальні танці і сьогодні після заняття затримається у подруги. Володимир збирався поїхати по неї трохи згодом.