Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Шлях відкривається сам, Ilona Kast

Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

6
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 35
Перейти на сторінку:

Він проїхав повз.

Я обернулася до Саддама.

— Надто брудні для такої машини, — засміялася я.

Але не минуло й двох хвилин, як ми побачили, що авто розвертається вдалині. Воно повернулося. Водій — молодий, розслаблений хлопець — усміхнувся і махнув нам: сідайте.

Його метою була Анталія — якраз повз село Георгія. Я одразу дістала телефон, зателефонувала Георгію. Звісно, як завжди, нас радо запросили. Коли ми прибули туди, відчуття було таке, ніби ми повернулися додому. Таша, дружина Георгія, як завжди, готувала божественно — з любов’ю, з глибиною, з душею. Вона наповнила не тільки наші животи, а й серця. І ще зібрала нам щедрий пакунок їжі в дорогу.

Наступного дня ми поїхали далі. Зупинився чоловік у маленькій машині, впустив нас. Ми тільки-но виїхали, як він отримав дзвінок. Я не зрозуміла, про що йшлося, але помітила, як змінилося його обличчя. Він поклав слухавку, злегка обернувся до нас і сказав:

— Уже пізно.

І натиснув на газ.

180 км/год, червоні світлофори, вузькі вулички — він їхав, як у кіно. Я трималася за ручку дверцят, Саддам поруч був повністю мовчазний. Але, попри все — я не відчувала страху. В середині було спокійно. Жодної паніки. Жодного сигналу тривоги.

Коли ми, нарешті, вийшли в запланованому місці, я глибоко вдихнула. Була вдячна стояти на землі — буквально. Ми знайшли затінене місце, розклали їжу, яку дала Таша, сіли на теплу землю і сміялися.

Життя іноді буває швидким, гучним, несподіваним — але завжди сповнене подарунків.

Ми відвідали водоспади, ходили лісами, працювали на оливковій фермі.

Дні на фермі починались спокійно. Сонце повільно виходило з-за пагорбів, і все здавалося тихим і легким. Ніякого поспіху, ніякого тиску — просто новий день. Надворі ще було свіжо, але повітря пахло теплом, землею, оливками.

На сніданок — свіжий хліб, який ми вмочали в оливкову олію. Не в якусь — а саме ту, з цієї ферми. Вона подавалась у маленькій глиняній мисочці, з перцем чилі, що залишав легке поколювання на язиці. Просто. Смачно. Досконало.

Потім ми вирушали — з кошиками й тканиною, готові до збору. Оливки густо висіли на гілках, ми зривали їх пальцями або зчищали маленькими гребінцями. Іноді розмовляли, іноді мовчали. Це була тиха, чітка робота. Без думок, без зайвого — лише рух, природа й той ритм, який тіло знаходить саме.

Після обіду ми повертали врожай, сортували, пресували. А ввечері? Ми йшли до села, сідали в маленькому кальян-барі. Червоне світло, м’які подушки, аромат м’яти й яблука в повітрі. Ми курили, сміялися, розповідали — або просто дивилися в ніч.

Власник ферми був чоловік, який багато мандрував у своєму житті. Ми довго говорили з ним про подорожі, про культури, про те, як подорож змінює людину. Я також відверто розповіла йому про свій досвід із турецькими чоловіками — як іноді важко бути жінкою, яка подорожує автостопом наодинці.

З часом ми із Саддамом навіть почали говорити, що ми — подружжя, щоб уникнути неприємних ситуацій. І навіть це не завжди допомагало. Коли я розповіла про це власникові ферми, він лише засміявся й сухо сказав:

— Все, що ти чула про турецьких чоловіків — правда.

Час на фермі пішов мені на користь. Він був спокійним, ясним, простим. Ми набралися нової енергії, розклали думки по поличках, відпочили. І коли ми знову вирушили в дорогу, ми відчули: ми готові. Готові до наступного етапу. Готові до всього, що життя хоче нам показати.

А тоді — ніби за планом Всесвіту — ми знову зустріли Нік і Ґвідо. Вони подорожували своїм фургоном — саме в той момент, у тому місці. Ми розклали табір на пляжі й провели кілька днів разом, ніби ніколи й не розлучалися.

Увечері ми часто розпалювали вогонь. Я це обожнюю — тріскотіння, тепло, гра полум’я. Ще з Саддамом я майже щовечора розкладала десь маленьке багаття. Це просте ритуальне дійство мало для мене велике значення. Біля моря, з вітром і зорями над головою, воно ставало чимось святим.

З Нік і Ґвідо було так само. Ми сиділи разом, розмовляли, мовчали, дивились у жар. Багато не треба, щоб відчути зв’язок.

Лише ми з Нік наважувалися щоранку — о п’ятій — заходити в холодне море. Це було як обряд переходу. Для тіла. Для мужності. Для душі. Саддам і Ґвідо надавали перевагу залишитися біля вогню. Ідея стрибнути так рано і ще й у крижану воду здавалася їм зовсім не привабливою.

Але це було нормально. У кожного — свій шлях. А море… воно приймало нас обох, усе одно.

Наприкінці цієї спільної подорожі ми з Саддамом поїхали до Стамбула. Він був готовий рушати далі. І я — теж.

Я пройшла з ним частину шляху. А він показав мені, як прекрасно — знову переживати все вперше. Очима того, хто дивується.

1 ... 6 7 8 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях відкривається сам, Ilona Kast», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"