Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Постривай, я тебе проведу.

Він схопив лампу з землі й, забувши про Звіра та ящик, пішов до неї. Аліса фиркнула від подиву, але й не заперечувала. «Не відчувай вдячності, — говорила собі подумки, йдучи поряд з ним. — Завтра на тренуванні він знову перетвориться на суворого наставника. То справжній Нейтер, а цей — звичайнісінька обманка для наївних дівчат. З тобою це не спрацює».

— Як ти взагалі сюди без світла дійшла? — запитав він за пару хвилин мовчання.

— Зірки дорогу підказали, — кинула Аліса, але, зрозумівши, що від такої нереалістичної версії в нього з’являться підозри, додала: — У мене була лампа, але я її впустила, і вона розбилася.

Нейтер, здавалося, повірив. Це її трохи засмучувало: вона ж не настільки незграбна.

— Про пастку Генрі сказав?

Вона кивнула з гордою усмішкою:

— Я його випитала.

— І як довго ти там стояла?

— Десь пів години.

— Пів години? — Нейтер скривився від подиву. — Звір зміг знайти тебе за цей час? Не знав, що він був настільки близько.

Ймовірно, і не був. Просто Аліса світилася для нього не як один чарівник, а як п’ятеро. Ще й ішла вона доволі довго, так що зараз не могла навіть пригадати дорогу до Академії. Нейтер же гарно знав ліс. Він крокував без упину, несучи перед собою лампу та вглядаючись у темні силуети дерев. Аліса не мала сумнівів, що наставник зможе її вивести, а тому вона й не напружувалася застосовувати магію. Можливо, не такий він і поганий.

— Я сьогодні слухала твою гру в актовій залі, — сказала вона, щоб розбавити тишу й відвернути розмову в інше русло.

— Дурна вистава, — відповів Нейтер, похитуючи головою, — але без піаніно була б ще нуднішою. Мене попросили — я зіграв.

Алісу здивував його тон. Наче він соромився чи знецінював свої чудові навички. Водночас їй було складно його зрозуміти. Якби вона не мала магії та вміла так грати, то не витрачала б свій час на військовому факультеті.

— Але ж тобі подобалося? — запитала Аліса, повернувши голову до нього та продовжуючи йти прямо. — Не може людина, якій не подобається музика, так грати.

— Я люблю музику, — байдуже погодився він, продовжуючи слідкувати за дорогою.

— А що любиш більше: музику чи гвардію?

— У тебе дивні запитання. Не знаю навіть. Піаніно — це моє захоплення, а гвардія — те, ким я є. Чому цікавишся?

Аліса не могла відповісти навіть для себе, тому просто опустила очі. Чого її це справді хвилювало? Любив Нейтер музику чи ні, але, як він і сказав, для нього головне — гвардія зі своїми жорсткими правилами та вимогами. Дарма вона сподівалася розгледіти в цьому кремезному вояці добру душу. Поручний — ось хто він є.

— Там корінь попереду, — раптом сказав Нейтер.

Не встигла Аліса й второпати його слова, коли зачепилася черевиком і втратила рівновагу. Елегантність, грація? Ні! Вона полетіла, як мішок картоплі, при цьому видавши звук удару важкої цеглини. Щелепою прокотився тупий біль, мов хвильки від каменя, кинутого в стоячу воду. До щоки прилипло холодне, мокре листя. Коліна, лікті, долоні вмить вкрилися брудом, а краєм ноги Аліса відчула, як з неї реготало дерево. От паскуда стара й кривобока!

— Ай, — буркнула, підводячись.

Нейтер, тихо посміюючись, простягнув їй руку.

— Про корінь зірки не попередили?

— Не смішно, бовдуре. Ой, тобто пане поручний.

— Ой, — перекривив він, продовжуючи всміхатися. — Поза тренуваннями можна без звань.

Аліса взялася за його руку. Не так, бо потребувала допомоги, як щоб і він відчув цей бридкий дотик мокрої землі до своєї долоні. Однак, здавалося, це його взагалі не бентежило. Коли вона встала, він чекав поруч, підсвічуючи ділянку, поки вона обтрушувала одяг.

Решту дороги Аліса йшла у своїх роздумах. Нейтер також мовчав. Уже дійшовши до двору, вони небагатослівно попрощалися й розійшлися. Між ними це був мир чи короткочасне перемир’я, Аліса гадки не мала.