Читати книгу - "Будденброки"

аби ще й стежити, подобається вона комусь чи ні, а закінчивши, він озирався по кімнаті з задумливим, відсутнім виглядом.

Взагалі, якщо з часом стосунки між братами склалися не дуже добре, то вина була не Христіанова; він ніколи на виявляв, та й не відчував до брата якоїсь неприязні, і навіть гадки не мав засуджувати його чи просто оцінювати. Він мовчки, без ніяких сумнівів, як звичайну річ визнав, що брат переважає його солідністю, здібностями, працьовитістю і авторитетом. Але саме ця безмежна, байдужа, покірна підлеглість і сердила Томаса, бо Христіан за кожної нагоди так легко піддавався йому, що складалося враження, ніби він узагалі мав ні за що моральну перевагу, працьовитість, авторитет і солідність.

Він наче зовсім не помічав, що шеф фірми, хоч нічого не каже, ставиться до нього дедалі неприхильніше, зрештою, маючи на це підстави, бо, на жаль, купецький запал у Христіана швидко пішов на спад, уже після першого, а надто після другого тижня. Найперше це виявилося в тому, що приготування до праці, яке досі скидалося на штучно й вишукано подовжене смакування наступною діяльністю — себто перегляд газети, куріння й чарка коньяку, — почало забирати щораз більше часу, аж поки розтяглося до самого обіду. Потім якось само так вийшло, що Христіан скинув із себе тягар обов’язкового сидіння в конторі: вранці, з неодмінною цигаркою в роті, дедалі пізніше спускався вниз і брався до газети, вдень вирушав обідати до клубу і вертався звідти дуже пізно, часом аж увечері, або й зовсім не з’являвся…

Той клуб, до якого належали переважно неодружені купці, винаймав на першому поверсі одного ресторану кілька зручних приміщень, де відвідувачі обідали й невимушено, хоч і не завжди невинно, розважалися: до їхніх послуг там була рулетка. Членами клубу були також декотрі легковажні батьки родин, як, наприклад, консул Крегер і, звичайно, Петер Дельман. Начальник поліції Кремер був там «головний біля помпи», як казав про нього доктор Гізеке, Андреас Гізеке, син брандмайора і Христіанів шкільний товариш, що мав у місті адвокатську контору; молодий Будденброк знову заприятелював з ним, хоч той і мав славу запеклого suitier.

Христіана, або, як його переважно звали, Кришана, давнього знайомого чи навіть приятеля більшості членів клубу, — майже всі вони були учні покійного Марцелюеа Штенгеля, — зустріли тут з розкритими обіймами. Правда, ні купці, ні вчені мужі не були високої думки про Христіанові здібності, але цінували його хист розважати товариство. І справді, тут він давав найкращі свої «вистави», розказував найкращі історії, перекривляв музикантів-віртуозів, наслідував англійських та заокеанських артистів і оперних співаків, із найневиннішим виглядом, незрівнянно розповідав про любовні оказії в різних кінцях світу — бо ж годі сумніватися, що Христіан Будденброк був найсправжнісінький suitier, — і про свої власні пригоди: на кораблях, у поїздах, у Сан-Паулі, у Уайтчепелі, в пралісі… Розповідав невтомно, цікаво, цілком опановуючи увагу слухачів, трохи жалібним, протяглим голосом, нехитро й смішно, як англійський гуморист. Скажімо, розказував про те, як із Вальпарайсо до Сан-Франціско послали в коробці собаку, та ще й паршивого, Бозна, в чому полягав сенс того анекдота, але в Христіанових устах він видавався незвичайно смішним. І коли всі навколо аж корчилися з реготу, сам Христіан, худий, носатий, з тонкою, надто довгою шиєю і з рудуватим, помітно вже поріділим чубом, сидів, схрестивши довгі, криві ноги, і з обличчя в нього не сходив тривожний, на диво поважний вираз, а маленькі, круглі, глибоко посаджені очі задумливо блукали по залі… Часом навіть здавалося, що сміються не з його історій, а з нього самого… Та Христіан про це не думав.

Вдома він найдужче любив розповідати про свою контору у Вальпарайсо, про тамтешню нестерпну спеку та про одного молодого лондонця на ім’я Джонні Сандерсторм, гульвісу, незвичайного хлопця, якого «я ніколи не бачив за роботою, щоб мені з цього місця не зійти» і який усе ж таки був дуже добрим купцем.

— Боже милий! — казав Христіан. — У таку спеку! От заходить до контори шеф… а ми, всі восьмеро, лежимо, як сонні мухи, й куримо цигарки, щоб хоч відлякувати москітів. Боже милий! «Ну, — каже шеф, — щось ви наче не працюєте, панове, га?» — «No, sir! — відповідає Джонні Сандерсторм. — Як бачите, сер!» І ми всі пускаємо йому дим просто в обличчя. Боже милий!

— Чого ти вічно кажеш «боже милий»? — роздратовано запитав якось Томас.

Але насправді його сердило не це. Він відчував, що Христіан розповідав цю історію з такою радістю лише тому, що вона давала йому нагоду висловити свій глум і зневагу до праці.

Тоді мати обережно перевела розмову на інше. «На світі є багато негарного, — думала пані Будденброк, з дому Крегерів. — Трапляється, що брати ненавидять і зневажають один одного. Страшно, але таке бував. Тільки про це не кажуть. Таке приховують. Не треба, щоб про це хтось знав».

Розділ четвертий

У травні, однієї фатальної ночі, в дядька Готгольда, консула Готгольда Будденброка, якому саме минув шостий десяток, почалися серцеві спазми, і він помер у тяжких муках на руках у своєї дружини, в дівоцтві Штювінг.

Син бідолашної мадам Жозефіни, якому, порівняно з пізніше народженими і щасливішими нащадками мадам Антуанети, не повелося в житті, давно вже змирився з своєю долею і останніми роками, а надто після того, як небіж відступив йому звання нідерландського консула, тихомирно смоктав свої льодяники з бляшаної коробочки і не мав ні на кого злості. Якщо хто й пам’ятав про давню родинну ворожнечу, що з плином часу обернулася в якесь невиразне почуття неприязні, то це дами з його родини: не стільки добродушна й обмежена дружина, як дочки, три старі дівки, що без лютого вогника в очах не могли дивитися ні на пані Елізабет, ні на Антонію, ні на Томаса…

Щочетверга, в традиційні «родинні дні», о четвертій годині всі Будденброки збирались у великому будинку на Менгштрасе, щоб разом пообідати й пробути вечір, часом сюди з’являлися ще консул Крегер з дружиною або Зеземі Вайхброт із своєю невченою сестрою, — і тоді вже дами Будденброк із Брайтештрасе з неприхованою радістю спрямовували розмову на невдале Тонине заміжжя, щоб підбити мадам Грюнліх на якусь гучну фразу і зловтішно перезирнутися… Або ще висловлювали загальні зауваження про те, яке то негідне марнославство — фарбувати коси, чи співчутливо допитувалися про Якоба Крегера, небожа пані Елізабет. Бідолашній Клотільді, терплячій і щиросердій, єдиній, хто справді ще почував їхню перевагу над собою, вони допікали жартами, далеко не такими невинними, як Тонині