Читати книгу - "Будденброки"

чи Томасові, що їх убога, вічно голодна кузина завжди зустрічала здивованим, протяглим, добродушним вигуком. Вони глузували з Клариної суворості й святенництва і швидко помітили, що Том з Христіаном не дуже ладнають і що, дякувати богу, з цим останнім можна взагалі не рахуватися, бо він просто дивак і нікчема. Що ж до самого Томаса, в якого вони не могли знайти жодного слабкого місця і який ставився до них з поблажливою байдужістю, мовляв: «Я вас розумію і жалію», — то вони трактували його з трохи ущипливою пошаною. Зате вже про малу Еріку, рожеву й випещену, неодмінно казали, що вона дуже кепсько росте. А Пфіфі, хитаючись усім тілом, — у куточках рота в неї, як завжди, збиралася слина, — додавала, що дитина страх яка схожа на негідника Грюнліха.

Тепер вони, плачучи, разом з матір’ю стояли коло батькової смертної постелі, і хоч їм здавалося, що навіть у цьому їхньому горі винні родичі з Менгштрасе, все ж таки послали туди когось.

Серед ночі задзеленчав дзвоник у передпокої, а що Христіан повернувся додому пізно й почував себе не дуже добре, Томас сам рушив у дорогу по весняному дощі.

Він якраз ще встиг побачити останні корчі старого дядька, а потім, молитовно склавши руки, довго стояв у кімнаті небіжчика й дивився на коротеньку постать, що вимальовувалась під покривалом, на мертве обличчя з невиразними рисами й сивими баками. «Вам не дуже добре жилося, дядьку Готгольде, — думав він. — Ви надто пізно навчились поступатися, зважати на обставини… А без цього не можна… Коли б я був такий, як ви, то теж давно вже одружився б з крамничкою… Треба дотримуватись dehors! І чи ви взагалі хотіли чогось іншого, ніж мали? Хоч ви були вперті і, мабуть, вважали свою впертість за якийсь ідеалізм, а проте ваш дух був надто безкрилий, вам бракувало уяви, того ідеалізму, що дає силу з тихим захватом, глибшим, радіснішим, п’янкішим, аніж потаємне кохання, виношувати, плекати, боронити якесь абстрактне поняття — давнє ім’я, родинний герб абощо, дбати про його міць і славу. Вам бракувало чуття поезії, хоч ви мали досить відваги всупереч батьковій волі покохати й одружитися. Вам бракувало також шанолюбства, дядьку Готгольде. Звичайно, наше давнє ім’я — це тільки міщанське ім’я, і, дбаючи про нього, ми піклуємось про успішну торгівлю зерном, про те, щоб у маленькому куточку великого світу наша власна особа користалася любов’ю, пошаною і владою… Ви собі думали: «Одружуся з панною Штювінг, яку я кохаю, і мені байдуже до всяких практичних міркувань, бо вони дріб’язкові н міщанські». О, ми також бувалі, досить освічені люди і розуміємо, що межі, покладені нашому шанолюбству, — вузькі й мізерні, як глянути на них збоку. Але все на землі відносне, дядьку Готгольде. Хіба ви не знали, що й у маленькому містечку можна бути великою людиною? Що можна стати Цезарем у невеличкому торговельному місті над Балтійським морем? Щоправда, треба мати трохи уяви, трохи ідеалізму, а їх вам бракувало, хоч би що ви про себе думали».

І Томас Будденброк відвернувся. Він підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, почав дивитися на тьмяно освітлений, закутаний завісою дощу готичний фасад ратуші. На його розумному обличчі заграла усмішка.

Певна річ, що посада й звання нідерландського королівського консула, на які Томас мав право відразу після смерті свого батька, тепер, на превелику гордість Тоні Грюнліх, перейшли до нього, і опукла таблиця з левами, гербом і короною знову з’явилася на чільній стіні будденброківського будинку під написом: «Dominus providebit».

Невдовзі після залагодження всіх цих формальностей, у червні того ж таки року, молодий консул вирушив у подорож — вірніше, поїхав у справах — до Амстердама, сам ще не знаючи, на який час.

Розділ п’ятий

Смерть близької людини завжди звертав наші думки до високого, неземного, тому ніхто не дивувався, що після чоловікового скону з уст пані Будденброк можна було почути найпобожніші вислови, раніше їй зовсім не властиві.

Та незабаром виявилося, що це не тимчасовий стан, і скоро все місто знало, що пані Елізабет, яка останніми роками, особливо відколи почала старітися, дедалі більше співчувала релігійним уподобанням свого чоловіка, тепер, щоб ушанувати пам’ять небіжчика, цілком перейняла його благочестивий напрям думок.

Вона прагнула вкоренити у своєму великому домі дорогий небіжчикові дух християнської покори і поважності, що зовсім не заперечував веселощів. Ранкові й вечірні молитви тривали тепер іще довше. Родина збиралася у великій їдальні, а слуги — в ротонді, пані Будденброк або Клара читали з грубої родинної біблії, надрукованої величезними літерами, якийсь розділ, потім пані Будденброк сідала до фісгармонії, і всі співали з молитовника кілька хоралів. Часто біблію замінювано збіркою проповідей або душоспасенних повчань — котроюсь із тих книг у чорних палітурках і з золотими берегами, під назвою «Скарбничка», «Псалтир», «Патерик», «Співи поранні»; і «Мандрівець божий», яких тепер надто багато розвелося в домі пані Будденброк: усі вони були сповнені солодкої, аж нудної хвали найкоханішому Ісусові.

Христіан рідко з’являвся на ті молитовні збори. Томас при нагоді обережно, напівжартома також висловився проти них, та його зауваження зустріло делікатну, але гідну відсіч. Щодо мадам Грюнліх, то, на жаль, вона часом велася не зовсім коректно. Якось уранці — в Будденброків тоді саме гостював заїжджий проповідник — усім довелося проспівати на врочистий, благочестивий, зворушливий мотив такі слова:

Я справжнє падло, стерво я,

Я верх гріха земного —

Так жерла гріх душа моя,

Немов метал волога.

Єдиний боже в вишині,

Прощення кістку кинь мені,

Візьми мене до себе,

На чисте твоє небо! —

після чого пані Грюнліх із серцем шпурнула молитовник і вийшла з їдальні.

А втім, до себе самої пані Будденброк ставила ще більші вимоги, ніж до своїх дітей. Наприклад, вона заснувала недільну школу. У неділю вранці до будинку на Менгштрасе одна за одною дзвонили дівчатка, що вчилися в народній школі: Стіна Фос із Підвальної, Міка Штут із Дзвоноливарної, Фіка Снут з-над Трави, чи з Малої Грепельгрубе, чи з Енгельсвіша, всі з біленькими, як льон, кісками, змоченими водою, щоб краще трималися. Вони йшли просторим передпокоєм до світлої кімнати з вікнами в садок, що раніше правила за контору, але давно вже стояла порожня. Тепер там були поставлені лавки, і пані Будденброк, з роду Крегерів, у сукні з важкого чорного атласу, з білим шляхетним обличчям і в ще білішому мереживному чепчику, сідала до столика, на якому стояла склянка