Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 37. Айлін. Тут я головна!

Я кілька разів вже було хотіла підійти до Тіма й розповісти про все, а замість цього відходила все далі від нього. Кожен новий порив завершувався закриттям ще одних дверей як в душі, так і наяву. Чому ж це було так тяжко? От коли грала подібні ролі в серіалах, щиро дивувалася сценарію. Ці прохання вислухати по сто разів, хоч він і так вже слухав та постійні вагання героїнь, вже дратували навіть мене саму. Але от і я опинилася в такій ситуації та розуміла, як це тяжко.

І не знаю чому, сіла за ноутбук та почала писати. Продовжувала розповідь про своє життя, тобто Айше. А найбільше чомусь писала про Темеля – гарненького шатена з надзвичайно простим ставленням до всього навколо. Він намагався просто насолоджуватися кожною миттю, не загрузаючи в буденних клопотах. І мені це подобалося. Навіть злегка заздрила Тіму, видруковуючи ці моменти. Здавалося, що він єдина людина, яка дійсно вміє жити. І мені хотілося бути поруч. Самій стати такою.

З кожним новим словом ця думка не відступала від мене. А разом з нею й дещо нова – я так і не попередила Каріма про те, що завтра на випробуваннях супроводжуватиму Тіма. О, він буде не в захваті. Якщо вже про машину тоді посперечався, то як відреагує на те, що я з кимось піду кудись абсолютно на рівних? Але байдуже. Бо реально, не він тут бос, а я. Що захочеться – те й зроблю і він прекрасно знає цю мою рису характеру. 

Швиденько зателефонувавши батькам по відеозв’язку, таки пішла шукати Каріма. З одного боку випробування означало, що зможу провести час з Тімом і може таки розкрию свій секрет. Але з іншого – це пригоди, несподівані ситуації, цікавинки, красива природа. Та й Тім має таке прекрасне почуття гумору…

– Ти вже розподілив випробування для письменничків? – зазирнула до Каріма, але від того ні звуку. – Каріммеее!

– Ну мамо, відчепися. Та піду я в школу, – помічничок почав махати руками та повернувся головою до мене. Знову ця нічна маска з пандою. Якби не гнівалася на нього так, то посміялася трішки. 

– Каріме! – вже штурхнула його, а потім потрясла за плече. 

– Та зробив я ті приклади. От побачиш,  в мене буде найвищий бал, – все продовжував він белькотіти, так і не прокинувшись.

– Якщо ти зараз не відповіси, то я звільню тебе й заміню Озканом.

– Та я не сплю, пані Айлін, – підхопився одразу Карім, миттю стягуючи маску для сну. – А що за питання?

– Куди завтра мають вирушати Тім з Валєрою?

– До скель, – нарешті промовив він й потягнувся за блокнотом на тумбі. Покопирсавшись з його сторінками, таки ствердно кивнув, бо ж і наплутати міг, як завжди. – Але ж як пан Валерій буде ходити там? Думаю, вони мають пропустити це випробування.

– Яке пропустити? Я хочу замінити його, – посміхнулася, спостерігаючи за широчезним спектром емоцій помічничка. 

– Пані Айлін! – так раптово крикнув Карім, що я аж підскочила.

– Я тобі зараз покричу! – почала підходити до нього з погрозливим виглядом. Ну й справді – що за манера в нього така?

– Пробачте, пані Айлін. То через здивування. Більше не повториться, – понуро опустив погляд в підлогу той та склав руки в замок.

– Сподіваюсь, – промовила, хоч і прекрасно розуміла, що повториться ще й як. Такий-бо вже Карім. 

– Але ж ви можете постраждати. В тій місцевості надто небезпечно. Може тоді вам замінити це випробування на пошуки фрази на пляжі?

– Я тобі зараз заміню! Раніше потрібно було думати. От реально, наче для них це буде не небезпечно. Що ви там собі з Озканом взагалі понапридумували? – вже не терпілося поїхати туди. Завжди хотілося полазити по скелях, але все ніяк не було можливості.

– В уяві все було дуже просто,– шепнув Карім, але я його все-таки почула. 

– Підготуєш карти для нас. І пошукай мені щось відповідне зі спорядження для скель та якесь нормальне взуття. В’єтнамки чи туфлі на підборах явно не пасуватимуть…

– Добре, пані Айлін. Але в мене є одне прохання, – миттю погодився Карім. Все ж це його робота.

– Що ще? – нетерпляче вигукнула, бо вже хотілося бігти переривати свій гардероб і пошуках підходящого одягу.

– Благаю, будьте обережною.

– Добре, Каріме, добре, – пішла до себе, а на вустах квітла усмішка. Хоч і вмів він мене подратувати, але хвилювався, немов про рідну сестру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍