Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 38. Тім. Це таки сталось!

А вона таки дотримала слова. Неочікувано, але вкрай приємно. Зізнатися чесно, мене не завжди обирали в компаньйони. Швидше я до когось напрошувався по їх доброті душевній. А тут Айлін сама запропонувала стати моєю напарницею у нелегкій боротьбі за наступну фразу. Навіть була готова на все. Принаймні її бойовий вигляд говорив про це. Класичні штани вільного крою, легкий топ та кросівки для трекінгу лиш доповнювали загальну картинку. Бо такої кількості спорядження не те, що не бачив на острові, а й у своєму житті загалом. Що ж вона напхала до того рюкзачища?

– Давай я понесу, – підійшов до неї й схопив за одну з лямок рюкзака.

Напевне, даремно не попередив про те, що підходжу до неї й зробив це аж так раптово. Річ в тім, що вона не лише з розвороту, заїхала мені кулаком по плечу, а й збила однісіньким ударом з ніг. От тепер мене ще більше почало турбувати питання про те, хто ж вона така. Непогані бойові навички, та ще й з таким багажем. 

– Це було так круто, – посміхнувся до неї, анітрохи не ображаючись.

– Більше не підкрадайся так до мене, – чомусь злісно прошипіла Айлін. 

І ні тобі “вибач, Тіме, я не хотіла”. Ще не бачив її з такого боку. Оце я розумію налаштувалася на випробування – готова всюди й до всього. 

– Щось сталося? – все ж розумів, що нічого не буває просто так.

– Та це Валєра… – спершу Айлін було хотіла розповісти, а потім раптом замнулася. – Пробач. Трохи настрій скаче.

– Буває, – посміхнувся, а погляд вловив Кульбабку неподалік. Між ними щось сталося?

– Що в нас там? – буквально кілька секунд, а такої безтурботної посмішки ще ніколи не бачив. Та й хода була не така напружена, наче вона очікувала нападу щосекунди.

– Скелі. Ніби неподалік, проте йти буде далекувато. 

– Тоді поїдемо. Ти ж маєш права?

– Ее… – я запнувся, намагаючись сховати кудись свій погляд лякливого зайця.

Не розповідати ж дівчині, в якої є все, про те, що є інша категорія людей. У таких немає ні привілейованих батьків, ні зв’язків, ні гарної роботи, ні грошей. Щоб досягти чогось ми маємо працювати все життя й навіть тоді не факт, що буде досить коштів на власну машину. Тому я навіть не хотів отримувати права. Не бачив в цьому жодного сенсу. Автівки ніхто не подарує, але й навіщо вона письменнику? Я не так вже й часто вибирався в місто й у Львові все завжди було поряд. А щоб поїхати до бабусі завжди обирав поїзд. Швидко й зручно.

– Тоді візьмімо велосипеди, – усміхаючись дівчина пішла до стоянки двоколісного транспорту. 

– Ти серйозно? – здивувався, не знати чого. 

– А чому ні? Думаєш, якщо я така, то вже й не вмію кататися? Чи може занадто горда для цього транспорту? – як все ж таки легко було спілкуватися з нею українською. А вона її знає значно краще, ніж здавалося.

– Та ні. Я нічого такого не думаю. Просто неочікувано. Думав з таким рюкзаком ти обереш машину.

– Якщо я вже його взяла, значить все в порядку. Люблю зрідка вибиратися в походи. Особливо у перервах між зйомками… – Айлін, наче маленька дитина, прикрила долонею рот. 

– Значить актриса? – усміхнувся я, стежачи за її реакцією. – Чому ж ховала це від мене?

– Не люблю розповідати всім довкола, хто я така. Легше бути просто Айлін. 

– Але ж я не всі, – промовив, дивлячись у її вічі. Адже прекрасно знав, що подобаюся їй не менше, ніж вона мені.

– Не всі, – погодилася дівчина та почервонівши, прискорила крок, аби приховати це.

Зізнатися чесно, а вона катається явно краще, ніж я. І кілька моїх імпульсивних пропозицій взяти її рюкзак були не найкращою ідеєю. Оскільки давненько не катався й зовсім на іншому велосипеді, мене хилило то в одну сторону, то в іншу. Це Айлін було хоч би що. І якби вона досі не тікала від мене, то побачила б, як я жалюгідно їду позаду.

Ноги постійно зісковзували з педалей, а руки тремтіли так, ніби я в якому припадку. Хоча може це так і є? Зовсім не проти будь-якого виправдання для такої нікчемності. Бо якби ж то було все. Їхав і не міг наздогнати Айлін. Так по боках водило, що жах якийсь. Проте, на щастя, таки просувався й от вже з-за рогу побачив перші виступи скель. 

Жаль, насолодитися їх красою зміг лише зблизька, бо боявся задивитися й геть втратити рівновагу. З моїм то щастям – з легкістю. Особливо якщо зважати на те, що навіть без велосипеда мені з головою щастило на подібні випадки. 

Але які ж скелі були прекрасними. Надзвичайно прості й у цьому була їх перевага. Я завжди більше обожнював саме таке – близьке до мене. Навіть Айлін була такою, хоч, мабуть, сама не підозрювала про це. Адже хіба під крижаною поверхнею не крилося гаряче серденько? Ще й як ховалося, але я ніби почав розтоплювати цю оболонку. 

Одна лишень її посмішка вже була іншою. Навіть хода змінилася. І це я ще мовчу про поведінку. Зі мною вона змінювалася, скидала давно знайому роль і знову ставала собою, а я фанатів ще більше від нової Айлін. Адже таку бойову дівчину ще пошукати. Але вона вміла й бути слабкою.

– Тримаю, – прошепотів, дивуючись тому, як вона взагалі протягала з собою увесь день рюкзак.

Ми якраз підіймалися по новому схилу. Звісно, Айлін попереду. Ще тією командиркою виявилася. Але я також не пас задніх. І раптом вона падає прямісінько мені в руки, а її солодкаві парфуми приємно окутують все довкола. Жилка на шиї зривається в переляканий танок, через пришвидшене серцебиття закоханого серденька. Такого, як і мого. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍