Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— Мама терпіти не може цього прізвиська. Адже у нього досить гарне ім’я.

Ми зійшли на ніс пароплавчика, який, вийшовши на широкий простір, вперто просувався вперед під блакитним небом, підтримуваним з усіх боків темносиніми горами, запнутими прозорим серпанком післядощової імли. Іноді він зупинявся поблизу якогось села, щоб навантажити молоду картоплю або взяти на борт орендаря з вівцями, яких той віз на базар. Хороше було подорожувати з Алісон, почувати себе поруч неї. Коли вона випадково торкалась мене, мене сповнювала велика радість і блаженство.

Десь близько першої години ми досягли містечка Арденкейпла, що замикало вхід до Лоху. Я був щасливий вже від однієї думки про те, що проведу з Алісон в цьому казковому гірському закутку аж три години. Хвилюючись, я поспішив вперед, щоб захопити місце в єдиному готелі, що гордовито височів серед сільських халупок та хлівів, хоч був не менш обшарпаний і сірий, ніж вони

Назустріч мені вийшла робітниця, яка завела нас в холодну залу, де ми були єдиними клієнтами. Всі стіни навкруги оздоблювали голови оленів та биків, які дивилися на нас порожніми очима. Шотландець-метрдотель, з презирливим обличчям та довгим пледом на плечі, підскочив і спитав, чого нам треба.

— Чи можна тут поснідати у вас?

— Сезон ще не почався. Можем подати вам тільки холодне снідання — ціна чотири шилінги шість пенсів з кожного.

Я вже готовий був піддатись на це здирство, коли Аліс прошепотіла:

— Хіба тобі подобається тут?

Я мов той рак почервонів.

— Звичайно, ні. — Вона спокійно підвелась і заявила: — Ми передумали. Нам перехотілося снідати.

Не звертаючи уваги на збентежену жінку й на метрдотеля, що улесливо підбіг до нас, вона з рішучим виглядом попростувала геть. А я покірливо чалапав ззаду.

Через дорогу Аліс загледіла сільську крамничку і, роздивившись, що в ній було, умовила господаря відрізать їй кілька шматочків шинки. Поки він готував нам бутерброди, вона сама добула інші речі: два яблука, кілька бананів, плитку молочного шоколаду та дві карафки з «Богатирським пуншем» Барра, що так подобався мені в дитинстві. Усе це коштувало разом з мішечком, в який поклав наші пакуночки господар, два шилінги шість пенсів.

Вузькою стежкою, що вилась через гай, ми стали видиратися на гору. Та ось ми опинились на галявинці, оточеній з усіх боків зеленими кущами. Колись тут, видно, було поле, яке тепер вже густо заросло пахучою травою. Камінна загорода надійно захищала його від вітру. А рядом весело дзюрчав струмок, що невеличким водоспадом стікав у кришталеве озерце. Над самою водою росло багато гірських квітів, що, посхилявши голівки, мов ті дівчата, милувались своєю звабливою красою. Усе довкола навівало дивний спокій і так і вабило до тихої сердечної розмови.

Ми посідали на суху траву, поблизу водоспаду. Позаду нас стриміли гори, а глибоко внизу, мов дзеркало, виблискувало озеро з цяцьковим пароплавчиком, що ми приїхали на ньому. Стривожений і радісний, я став занурювать пляшки в холодну воду, а Алісон взялася розкладати снідання на макинтоші.

Коли ми з’їли все дочиста, вона всміхнулась і спитала:

—  Хіба ж отут не краще, ніж в тій гнилій корчмі?

Я тільки кивнув, бо добре розумів, що без її рішучості ми, певно, й досі киснули б там.

Зітхнувши, Алісон зняла берет, заплющила прозорі очі і прихилилась головою до камінної межі.

— Як тут чудово! — сказала вона. — Так і хочеться заснути.

Молоде і сильне тіло її дихало красою і спокоєм. Коси розсипались по плечах, гарно обрамляючи смугляве личко; довгі вії, мов вечірні тіні, прикрашали мерехтливі очі; а на щічці золотим багрянцем відливала крихітна родимка. Біла блузка, що розходилась на грудях, видавала пружну шийку, а чоло і губи вкрилися сріблястою росою.

Радість і муки, які я часто відчував, наринули на мене.

— Тобі незручно, Алісон. — Я ледве ковтнув повітря й підсунувся до неї, підклавши руку їй під голову.

Аліс не рухалась; очі були заплющені, а губи мило посміхались. Через хвилину вона шепнула:

— Як стукотить у тебе серце, Робі. Мені здається, що стукіт цей луна на всю округу.

Яка нагода, щоб освідчитись в коханні! Чому ж я їй нічого не сказав? Чому не обійняв її з усієї сили?.. Бо був занадто ще зелений. До того ж був такий щасливий, що не посмів і ворухнутись. Язик присох мені до піднебіння; я задихався від кохання; моя щока торкалась її щічки, я відчував її ритмічне дихання і навіть чув, як в такт йому порипував її ремінний поясок. А сонечко ласкаво й тихо гріло, усе навколо мрійно шепотіло, а подруга закоханих — зозуля, немовби зичила нам щастя і довгих років.

Захоплений, я тихо шепотів:

— Ось про що мріяв я того вечора. Щоб завжди буть з тобою разом. Усе життя.

— Ну, а якщо почнеться дощ?

— Та що для мене тепер дощ! — почав я палко. — Доки я...

І враз запнувся. Алісон тривожно глянула на мене. Мовчанка. Та ось вона рішуче сіла.

— Робі! Давно вже я збираюсь погомоніть з тобою... Ти мене турбуєш. І Рейда теж.

Значить, це правда, що вона кохає Рейда... Хоч я й засмутився, коли вона відсунулась од мене, зате був гордий, що Алісон турбується про мене.

— По-перше, — нахмурилась вона, — ми з ним вважаємо, що ти даремно тримаєшся свого заводу... покинув біологію. Ти знаєш, що Карузо хотіли силою зробити інженером? Та він їм не піддався.

— Люба Алісон, — я навмисне зробив байдужий вигляд. — У мене на заводі досить гарне місце.

Вона мовчала, дивлячись у сиву далечінь. Можливо, я перестарався?..

— Звичайно, буває, що я дуже втомлююсь, іноді й руку покалічу. До того... кашель мене страшенно мучить.

Вана поглянула на мене з такою мукою, що я отетерів.

— Робі... любий, ти неможливий хлопець.

Що ж я таке сказав? Чому вона поводиться зі мною з таким докірливим співчуттям?.. В теплому повітрі тихо мурмотів струмочок. Серце моє несамовито стукотіло і чомусь болісно стискалось.

— Я чимсь образив тебе?

— Ні, що ти. — Вона боролась з почуттям. — Просто, я щойно зрозуміла, які ми різні люди. Я — розсудлива,