Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

може, й занадто, а ти завжди літаєш десь у хмарах. Що станеться з тобою, коли Рейд поїде з Лівенфорда?..

— Рейд? Поїде?

Вона опустила очі.

— Так, він подав заяву, щоб йому надали місце в Англії. Можливо, йому там більше пофортунить.

— І що ж, він вже отримав те призначення? — одразу вирвалось у мене.

— 3-здається, це вже вирішено. Він сам збирався сповістить тебе сьогодні ввечері.

Я похолов. Хоч Рейд іноді й натякав мені на цю можливість, це був непередбачений удар. Чому ж він не сказав мені і слова. Мабуть, він не хотів бентежити мене... І все ж таки я почував себе чомусь відштовхнутим. Та перш ніж я сказав про це Аліс, вона заговорила знову, не підводячи з землі очей:

— Я знаю, тобі тяжко розлучатись з другом. Але гадаю, що й на відстані можна підтримувати дружбу...

Вона чомусь замовкла.

— Адже... — Аліс підвела голову. — Ми з мамою теж їдемо.

Я, певно, зблід і ледве зміг спитати:

— Куди?

Присунувшись до мене, вона заговорила швидко і схвильовано:

— Всьому виною, звичайно, мої музичні заняття. Ти знаєш, як мама хоче, щоб я навчалась у справжніх музикантів. Міс Кремб більш навчать мене нічому. В Уінтоні нема нікого. Ну, й порішили ми, щоб я вступила до лондонської консерваторії.

— До лондонської?! — Це був для мене кінець світу.

Аліс почервоніла.

— Ти хоч розумний, а сліпий. Всі ж добре знають, що мама виходить заміж... за Рейда.

Я остовпів. Звичайно, місіс Кейс ще досить гарна жінка... Та ця новина приголомшила мене.

Мовчанка.

Нарешті, відчуваючи себе зовсім нещасним, я сказав:

— Коли і ти поїдеш, у мене вже нікого не залишиться...

— Але ж я не поїду назавжди. — Голос у неї був ніжний і щирий. — Ти ж розумієш, що я повинна вчитись. Та й не роби ти передчасних висновків. Знай: у житті, як на тій довгій ниві...

Я був у розпачі. Сонце сідало за гору, а знизу линули гудки — то пароплав скликав до себе пасажирів.

— Пора! — сказала Алісон.

Вона благально глянула на мене і простягнула руку. І поки ми спускались вниз, мені чомусь здалося, що Алісон така ж хитлива, як і я. А пароплав собі гудів — протяжно і тужливо, немов сирена на котельному заводі. Свято скінчилось. І серце у мене тьохнуло: тепер я залишався сам, тепер загину. Майбутнє поставало переді мною, немов глуха стіна.

8

Остання субота липня... Усі ці прикрості до того засмутили мене, що я й забув про виставку квітів, призначену на цей день, і згадав про неї тільки десь біля дванадцятої, коли повертався з заводу додому. А коли доплентався до Ломонд В’ю, то мені й зовсім не схотілося йти на виставку. Проте я обіцяв Мардоку, і тому о другій годині пішов до себе переодягнутися. Звук важких непевних кроків нагорі двічі привертав мою увагу; зрештою я не витримав і вирішив зайти до дідуся.

Умитий, акуратно зодягнутий, дідусь стояв перед дзеркалом і тремтячими пальцями силкувався пов’язати краватку. Одяг у нього був старанно почищений, черевики блищали, — точнісінько як за колишніх чудових днів.

— Це ти, Роберт? — Хоч руки в нього й тремтіли, голос звучав рівно.

Якусь мить я здивовано дивився на нього.

— Куди це ви зібралися?

— Куди? — Він нарешті вив’язав краватку. — Дивне питання! Звичайно, на виставку.

— Ні... Ви погано себе почуваєте. Вам не можна йти.

— Ніколи в житті не почував себе краще.

— Сьогодні ж страшенна спека. Ви б краще полежали та відпочили.

— Я й так лежу вже цілий тиждень. Мені вже набридло лежати.

— Але ж ваша нога... — спробував я вжити останній аргумент.

Він одвернувся від дзеркала і, хоч голова в нього трусилась, безтурботно посміхнувся до мене.

— Любий мій хлопчику! Різниця між мною й тобою в тому, що ти надто швидко здаєшся. Невже я, глава сім’ї, й не буду на цьому знаменному для Мардока торжестві? До того ж я завжди любив квіти. Квіти й гарненьких жінок.

Я спалахнув, почувши, як дід визначив мій характер, хоч він і мав рацію, — і тепер з жахом дивився, як він зодягає піджак і поважно поправляє крохмальні манжети. Кілька останніх тижнів дід нездужав, але тепер з разючою безтурботністю збирався розважатись. Вже цього було досить, щоб паралізувати всі мої дипломатичні здібності. Примусити його відмовитись від задуманого було просто неможливо.

— Ну-с! — сказав він нарешті, задоволений своїм виглядом. — Можу я розраховувати на ваше товариство? Чи, може, ви бажаєте, щоб я йшов сам?

Звичайно, я мусив іти з ним. Як міг я лишити його самого в такому натовпі, та ще в цю спеку? Не покладаючись на свої ноги, а тому міцніше тримаючись за поручні, він почав спускатися сходами, а я пішов слідом.

Купки городян — чоловіки в солом’яних капелюхах, дами в легеньких платтях — тяглися дорогою до садів Овертонхауза, де було влаштовано виставку. Ми влилися в натовп, і я з полегшенням подумав про те, що тут ми не зустрінемо нікого з дідусевих друзів. Але за дідуся я непокоївся: його трохи похитувало, і я запропонував йому руку.

Це був жахливий промах з мого боку. Дідусь роздратовано відмовився від допомоги.

— За кого ти мене вважаєш? Що я, допотопна людина? Чи мумія? — 3 усієї сили намагаючись не волокти ноги, він випростався й спробував випнути груди, як за минулих часів.

— Років через п’ять я, може, попрошу тебе замовити мені крісло на коліщатах. А поки що ми цього не потребуємо.

Навіть найменший натяк на те, що сили його вичерпуються, був страшенною помилкою. Він думати не хотів про свою дряхлість і рішуче закривав очі на те, що не житиме вічно. От і зараз він якимось чудом тримається прямо, а я змушений визнати це, незалежно від своїх побоювань. Він був одягнутий старанніше від звичайного, і, хоч і волік ногу голова трусилась, вигляд у нього все ж був вельми поважний. Густе сиве волосся,