Читати книгу - "Ловець снів"

хоча б на півхвилини довше вибирав лижі й палиці, це скло, вибухнувши, зірвало б із нього обличчя.

Він подивився на небо, приставив рупором долоні до щік, як Ел Джолсон[92], і вимовив:

— Хтось там нагорі любить мене! Е-ге-гей!

Полум’я вибивалося з вікна, лизало нижній бік схилу даху, і Генрі чув, як під тиском спеки всередині щось лопається і дзвенить. Мисливський будиночок Ламара Кларендона, збудований після Другої світової війни, палав веселим пекельним полум’ям. Це сон. Напевне, це сон.

Генрі пройшов на лижах навколо будинку, тримаючись на чималій відстані й спостерігаючи, як бризки іскор вилітають із димаря і, кружляючи, піднімаються до череватих хмар. На сході не змовкала стрілянина. Хтось явно відстрілював усе, що дозволяла ліцензія, а то й більше. Потім на заході пролунав вибух — в ім’я всього святого, що це було? Неможливо визначити. Якщо вдасться вибратися до людей цілим і неушкодженим, можливо, йому розкажуть.

— Якщо, звичайно, вони не вирішать і мене пристрелити теж, — сказав він, проте замість свого голосу почув якесь хрипке каркання і раптом зрозумів, що помирає від спраги.

Обережно нахилившись (на лижах він востаннє стояв років десять тому, а то й більше), Генрі зачерпнув обома долонями сніг і губами відхопив від пригорщі великий шматок. Почекав, поки сніг у роті розтане і стече вниз горлом. Божественно! Генрі Девлін, психіатр і автор роботи про «вихід Гемінґвея», колись безневинна дитина, а тепер довготелесий розумник в окулярах (що постійно сповзають на кінчик носа), який уже сивів, друзі якого або померли, або втекли, або перетворилися на когось іншого, — цей чоловік стояв на лижах біля відчиненої хвіртки місця, куди він більше не повернеться, і їв сніг, наче якийсь школяр їсть морозиво в цирку, стояв і дивився, як горить останнє місце, де йому було добре. Вогонь пробився крізь кедрову дранку. Сніг танув і, дзюркочучи, стікав іржавими ринвами. Вогняні руки то з’являлися з дверей, то зникали, немов схвильовані господарі будинку закликали до себе щойно прибулих гостей: швидше, швидше, чорт забирай, та заходьте ж до хати, поки все не згоріло. Золотаво-червоний пушок на гранітній плиті вигорів, утратив колір і став сірим.

— Чудово, — ледь чутно пробурмотів Генрі. Він ритмічно стуляв і розтуляв кулаки на ручках лижних палиць, навіть не помічаючи цього. — Чудово, просто дивовижно!

Так він простояв іще хвилин із п’ятнадцять і, коли дивитися на це зовсім не стало сил, повернувся спиною до пожежі й попрямував тим самим шляхом, яким прийшов.

7

Він не поспішав. Пройти належало двадцять миль («22,2, якщо бути точним», — нагадав він сам собі), і якщо метушитися, то можна взагалі не дійти. Він тримався сліду снігохода й зупинявся на відпочинок частіше, ніж під час шляху сюди.

«Ага, тоді я був молодшим», — подумав він майже без іронії.

Двічі він кидав погляд на годинник, забувши, що на Джефферсон-тракт встановилося східне поясне позачасся. Небо обклали густі хмари, тому визначити час за сонцем було неможливо. Здається, вечоріло, але наскільки скоро ніч — незрозуміло. В інші дні можна було б судити з апетиту, але не сьогодні. Не після того, як він надивився на тварюку на ліжку Джонсі, на яйця і живі волоски з їхніми опуклими чорними очицями. Не після ноги, яка стирчала з ванни. Йому здавалося, що він тепер узагалі ніколи не зможе їсти… принаймні таке, що має хоч якийсь натяк на червоний колір. А гриби? Ні-ні, дякую.

Генрі відкрив для себе, що йти на лижах, принаймні нерівною місцевістю, це ніби їздити на велосипеді — неможливо розучитись. Одного разу, піднімаючись на перший же пагорб, він упав, коли лижі вислизнули з-під нього, зате протилежним схилом він скотився з вітерцем, лише кілька разів похитнувшись і не впавши жодного разу. Генрі здогадувався, що лижі не змащували, мабуть, із часів арахісового президента[93], але, якщо не з’їжджати з продавленого й вирівняного сліду снігохода, можна цілком стерпно пересуватись. А скільки звіриних слідів на Просіці! Він за своє життя не бачив і десятої частки цього. Кілька тварин пройшло Просікою, але більшість слідів просто перетинали її з заходу на схід. Просіка ліниво тяглася на північний захід, а захід явно був саме тією місциною, якої місцеві істоти намагалась уникнути.

«Я подорожую, — мовив він про себе. — Може, колись хтось напише про це епічну поему. “Подорож Генрі”».

— Так, — додав він уголос. — Щось на кшталт: «Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов».

Він розсміявся, і в його сухому горлі сміх перетворився на уривчасте кахикання. Він під’їхав до краю колії, зачерпнув іще снігу і з’їв.

— Смачно… і корисно! — рекламним голосом проголосив він. — Сніг! Тепер не тільки до сніданку!

Чоловік глянув на небо, і це було помилкою. На мить його охопило сильне запаморочення, і йому здалося, що він зараз упаде на спину. Потім нудота відступила. Хмари над головою були трохи темнішими. Що це? Зараз піде сніг? Чи смеркає? Чи все зразу? Коліна й кісточки боліли від рівномірного ковзання на лижах. Від роботи палицями руки боліли ще сильніше. Але найгірше було з м’язами на грудях. Він уже налаштував себе на те, що завидна до Ґосселіна не дістанеться; тепер же, стоячи тут і поїдаючи сніг, Генрі раптом подумав, що може взагалі туди не дійти.

Він послабив футболку «Red Sox», якою обв’язав ногу, і жах пронизав його, коли він помітив на блакитних джинсах яскраву червону жилку. Серце його закалатало з такою силою, що перед очима замиготіли білі цятки.

Тремтячими пальцями він потягнувся вниз.

«І що ти збираєшся робити? — глумливо запитав сам себе. — Знімеш, як ниточку або пушинку?»

Так він і зробив, і це виявилася саме ниточка — червона ниточка від зображеного на футболці логотипа. Після цього він знову зав’язав футболкою розірване місце на джинсах. Для людини, яка не далі як чотири години тому розглядала всілякі способи зведення рахунків з життям — петля, ванна, пластиковий пакет, міст і незмінно популярний «вихід Гемінґвея», відомий у деяких колах як «прощання поліцейського», — він доволі сильно злякався.

«Тому що я не хочу йти ось так, — подумав Генрі. — Не хочу, щоб мене з’їли живцем оці…»

— Оці поганки з планети Ікс, — закінчив він уголос.

І рушив уперед Яйцеголов.

8

Світ наче стиснувся