Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Глава 39

Ранок застає мене в затишній кімнаті, куди я повернулась після нічної зустрічі з Андрілом. Досі не можу прийти до тями, бо те, що сказала королева, відкрило для мене самої таємницю. Наче в наших вчинках немає нічого особливого, тому мені важко поглянути на них очима ельфійки. Самопожертва? Справжнє кохання? Чомусь для мене ці слова асоціюються з Ромео і Джульєттою, а не з бешкетним красунчиком ельфом і невдахою-потраплянкою. 

Сабеліан наче читає мої думки і сердито сичить, розправляючи крила. 

-Знаю, я теж скучила за твоїм хазяїном. Скажу, щоб приготував тобі смаколик за те, що був слухняним хлопчиком.  

Мені здається чи малий антрацит вже виріс з вчорашнього дня? Скоро йому буде тісно в домі! Мабуть, як всі хижаки нащадок Аждархи почне самостійно полювати тільки вже не в цьому лісі, бо сьогодні прийшов час  покинути Броселіанд. Гарна новина, бо, хоча Первісний ліс казково красиве місце, його мешканці не дуже мені раді. Ще трохи - і довелося б відливати переляк, я вже мовчу про сліди від укусів, подряпини, опіки й синці. 

 

Погана новина в тому, що нам з Андрілом так і не дали вночі поговорити й тепер я навіть не уявляю, куди ми потрапимо, коли розпрощаємось з амазонками. Назад у Таун Вей повертатись немає жодного сенсу, знімати кімнату у Вхагара в таверні? Хазяйка буде мені рада, але що на нас чекає потім? Так і буду вештатись за ельфом та допомагати виховувати дракона? 

 

В якусь мить я ловлю себе на думці - адже все сталося через його обіцянку повернути мене додому. І цей варіант я навіть не згадала! Андріла я ще можу зрозуміти, він зробив все, аби розірвати стосунки з родиною, але мої батьки та друзі не заслуговують на таку байдужість. Навіть уявити страшно, що вони думають після мого зникнення в лісі! Я проводжу пальцем по Браслету довіри і сподіваюсь, що мій зеленоокий ельф зрозуміє - мені доведеться повернутись, хоча б ненадовго! 

Саме цієї миті відчиняються двері і на порозі з’являється володарка Елісандра.  

-Я прийшла попрощатися, мої люди відведуть вас за наш кордон, - повідомляє вона. - Але перші ніж ти покинеш  наш дім, треба виконати ще одну умову. 

Королева знімає з пояса шкіряну флягу і відкорковує її. Я одразу чую аромат, який здається дуже знайомим, але не одразу можу пригадати що це. Образи, пов’язані з новорічними святами, ялинкою і мандаринами, щось пов’язане з домом та дитинством.  

- Це - зілля забуття, - пояснює вона. - Його приготувала Луцианна, через годину ви не згадаєте про те, що колись зустрічались з келборай. Ми не тримаємо на вас зла, але Первісний  ліс не для сторонніх! 

Мабуть, зараз я отримую найбільший комплімент за все життя. З моєю здатністю до орієнтації я не те що ельфійок в прадавньому світі не знайду, а між двома соснами легко можу заблукати. А ось побічку отримати від зілля - то запросто, ну не пристосований мій ніжний дівочий організм до магічних напоїв! 

-Це обов’язково? - не дуже то мені хочеться експериментувати, кожного разу все виходило не так, як було задумано і я попадала в нову халепу. 

-Мілорд Сільварант теж отримає свою долю, він чекатиме тебе на кордоні.

Я розумію, що сперечатися марно, але раптом згадую ще дещо важливе. Свого малого улюбленця Андріл забере, дракончик вже зручно вмостився у мене на плечі, але залишається ще дракониця Міріель і ельфійка ніколи не пробачить такої втрати. Я б не хотіла, що б ми стали ворогами.

-А що з Аждархою? - трохи вичікую до того, як зробити ковток зілля. 

-Дракониця повернеться, коли хазяйка її покличе, але дитинча залишиться тут і буде вільним! - засмагла красуня переводить погляд на мене. - Бажаю тобі щасливої дороги, Альверін! 

Я, нарешті, куштую напій - терпкий, але солодкий і від нього мене швидко охоплює дивний спокій. На щастя, цього разу я не глухну від голосів місцевих мешканців і мене не лякають скрипучі стогони живих дерев. Навпаки, все здається таким теплим і ласкавим до мене, що навіть спуск нескінченними сходами пролітає за одну мить. Ого, така побічка мені подобається, бо я мало чого так боюся, як висоти! 

 

Внизу на мене вже чекає та сама ельфійка, яка першою помітила нас біля печери Гекати, але вона мовчазна і не промовляє ані слова, поки ми крокуємо далі і збираємось на пагорб, порослий високою травою. З-під ніг з вереском вилітають маленькі феї, та супроводжують нас цілою зграєю. Дерева, які ростуть обабіч, одночасно погойдуються і я чую тиху мелодію, таку ніжну і водночас сумну! 

 

Тільки коли ми забираємось нагору, я нарешті бачу Андріла і в мене стискається серце, бо нам доведеться поговорити про найголовніше і відкладати далі вже не можна. Може я думаю надто голосно, або він все помічає по обличчю, бо бере мене за руку і пестить поглядом.

-Слава богу, тебе відпустили! - перериваю мовчанку, переплітаючи наші пальці. - Хатинка на верхівці дерева тепер не потрібна! Що ми будемо робити? 

-Бузочок… - він якось надто довго мовчить, просто дивиться у вічі. - Я думав, ти сама мені скажеш, адже ти все вирішила правильно. Я обіцяв повернути тебе додому, а ельфи не можуть порушувати слово, навіть контрабандисти й ті, хто обігрує інших в кості за допомогою магії.

Тепер ельф легко торкається моєї руки і майже нечутно промовляє кілька слів ельфійською. Одразу ж напис, що так дошкуляв мені спочатку і тримав нас разом, непомітно зникає.

- Кращого випадку може не статися, - шепоче Андріл, - келборай погодились відкрити для нас портал, але тільки один. Ти казала, що тебе шукають вдома.

-Андріл, я… - відчуваю солоний присмак сліз, дідько, ну чому все так складно! Уявляю, як було б прикольно стрибнути в портал разом, які очі були б у Костяна і хлопців, не кажучи вже про мій рейтинг серед дівчат, який злетів би до небес! Правда, довелося б думати, куди подіти дракона, бо в моєму світі мало людей, які вважатимуть його гарненькою домашньою тваринкою.

-Я по тебе повернуся, моя кохана солодка квіточка. Просто трохи зачекай! Купол у міжсвітті знімають раз на рік і ти знаєш де! - він обіймає моє обличчя долонями і цілує так, я ніколи не цілував. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍