Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

що вибивалося з-під капелюха, тільки підкреслювало це враження; перехожі раз у раз оглядались, а він, почуваючи, що привертає їхню увагу, хорохорився й статечно ступав поряд зі мною.

— Ти помітив, Роберт, — шепнув він мені вже зовсім благодушно, — отих двох дам ліворуч... Дуже елегантні. А яке чудове сонце! Ні за що в світі я б не прогавив такої прогулянки!

Коли ми підійшли до входу на виставку, де тимчасово були влаштовані дерев’яні вертушки, дідусь бундючно подав два пропуски, якими запасся у Мардока. Ні, він був абсолютно невиправний!

Виставку влаштували в чарівній місцевості — то був найкрасивіший і найбільший сад у графстві. А сьогодні він мав і зовсім святковий вигляд: смугасті, червоні з білим тенти, натягнуті над експонатами, павільйони для насіння й садових інструментів, а на майданчику просто неба влаштоване кафе; міський оркестр, що розташувався круг фонтана, грав тихий вальс. Підстрижені газони й тінисті дерева, яскраве вбрання жінок, малинові з золотом мундири оркестрантів, звуки музики і плескіт фонтана, м’який гомін добре вихованих людей — від усього цього дідусь буквально розцвів. Він з насолодою ступав по м’якій зеленій траві. Ніздрі в нього роздувались.

— Усе своє життя любив я водитися з великим панством, Роберт. Це моя стихія.

Дід вклонився кільком особам, що бачили його вперше; він же, нітрохи не соромлячись, оглядав відвідувачів виставки.

— Гарно, дуже гарно. — Від хвилювання кров, видно, прилинула йому до голови. Він поводив себе пристойно й стримано, проте йому почало здаватись, ніби все це свято влаштоване на його честь. — Поглянь-но! Отам чи не місіс Буземлі?

— Ні, то не вона. — Дід тепер завжди все плутав. «Далекозорість», якою він так пишався, зникла назавжди.

— Немає значення. Все одно славна жінка. Трохи пізніше ми підійдемо до неї й погомонимо. А тепер покажи мені гвоздики Мардока. Все життя кохаюсь я в гвоздиках. І потім я хочу знати, чи одержить він премію.

Полегшено зітхнувши, я повів його до павільйону гвоздик. Вдалині я помітив Алісон з матір’ю, але зараз мені дуже хотілось уникнути зустрічі з ними. Ми увійшли під тент, де було повно квітів, вирощених в оранжереях фруктів і добірних овочів. Адже шотландці — відомі садівники. В одному з павільйонів було виставлено троянди, гідні подиву, за відтінками й ароматом; в іншій — безліч пахучого горошку, і пахощі його були настільки ніжні, як і його пелюстки. Ми милувалися пухнастими персиками в корзиночках, розкішною спаржею, перев’язаною блакитною стрічкою, гронами соковитого мускатного винограду, велетенським кавуном, який, здавалось, от-от лусне під натиском власного соку. Дідусь розглядав експонати з величезним задоволенням, удаючи себе суворого цінителя; обличчя в нього стало темночервоним, тому що під парусиновим тентом було душно і жарко. Спостерігаючи, який він задоволений, я засоромився від своїх побоювань і порадувався, що не позбавив його цієї розваги.

Нарешті, ми добралися до виставки гвоздик. Тут, серед досить значної групи людей, які допитливо і з великою увагою розглядали величезний букет, ми помітили Кейт і Джемі з маленьким Люком. Трохи пізніше з кіоска, відведеного для учасників виставки, вийшли Мардок і міс Евінг. Дідусеві було приємно побачити все сімейство вкупі. Він потиснув усім руки, навіть синочкові Кейт, якого по-дружньому назвав «Робі». Потім, оглянувши присутніх і немовби прилучаючи їх ласкаво до наших сімейних таємниць, він шепнув Мардоку, але так, щоб усі чули:

— То який же присуд, хлопчику? Одержали ми з тобою медаль?

Мардок гордо кивнув на стенд.

— А ти сам поглянь.

До великого букета чудесних гвоздик, незвичайного, ніжножовтого відтінку, з рожеволіловими пелюстками по краях, було приколото картку з золотим обрізом, на якій чорнилом, що не встигло ще висохнути, було написано: «Срібна медаль Бауера за кращий експонат квітів — Містеру Мардоку Леккі, розсадник Далрімпля і Леккі, Драмбак».

— Вони нітрохи не гірші від «Александри», — поспішила пояснити міс Евінг. — Ми дуже задоволені.

Хоч Мардок і одержав срібну медаль, честолюбство його не було ще цілком задоволене. Та для дідуся це не мало значення. Для нього медаль була медаллю. Обличчя його стало темночервоним.

— Мардок, я пишаюсь тобою! Ти і мене прославиш. Дозволь мені першому встромити в петельку твою чудову квітку...

Він простягнув руку, витягнув з букета гвоздику, надломив стеблину і встромив квітку в петельку. Потім з посмішкою оглянув нас і похитнувся.

— Проведіть мене туди, де будуть роздавати призи. І знайте: я зовсім не стомився. Просто я посиджу там і почекаю, поки нам видадуть медаль.

Коли він зручно всівся в плетене крісло у затінку високої акації, ближче до оркестру, а поряд з ним сіли Кейт і Джемі, я відчув, що на якийсь час можу зняти з себе тягар відповідальності і. скориставшись з нагоди, втік. Дідусь не згадає про мене принаймні протягом півгодини; він уже взяв синочка Кейт до себе на коліна і запитує його з поблажливою посмішкою.

— Послухай, Робі, а пам’ятаєш той день, коли ми ходили з тобою кататись на ставок?

І вже перетинаючи лужок, я почув пронизливий голосок хлопчика:

— Не треба про ковзани, дідусю. Ти краще розкажи мені про зулусів.

Я блукав без мети під тентами, проте нишком не переставав шукати поглядом своїх друзів. Наступного тижня Рейд від’їздив на південь Англії, Алісон і місіс Кейс їхали вслід за ним через кілька днів. Весілля вирішено було справити в Лондоні, наприкінці місяця. Як не дивно, мені стало ще важче, коли я дізнався, що після нашої останньої зустрічі Алісон чудесно співала в залі святого Андрея. Глибоко ображений, відчуваючи себе покинутим, я уникав своїх друзів, але ж попрощатися з ними все ж таки треба.

— Чому це ви так трагічно виглядаєте, Робі? Вам треба було б пишатися успіхами Мардока.

Місіс Кейс стояла рядом з Рейдом недалеко від оркестру; на ній був капелюшок з широкими крисами; вона дивилася на мене, лагідно посміхаючись, — менш іронічно, ніж завжди.

— А хіба в мене, справді, трагічний вигляд? — здригнувшись, спитав я. — Мардок же не одержав золотої медалі.

— Та як же міг він одержати її, — зауважив «Язон», — коли я от уже кілька місяців нишком вирощував кавун у ящику на підвіконні?

— Любий мій хлопчику! — Темні очі місіс Кейс посміхались. — Ти