Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 34. Повернення

Десь до опівдня ми зібралися в печері. Погано тільки, що Макулій не прийшов. Ото як взнав він про моє повернення з Тарасом, так зразу й здимів десь ще вранці цього ж дня. Розлуку певно важко переносять дендреони, тому на нього не тримаю зла. Здружились ми. Товариш він хороший, допомагав завжди… Такого б в місто нам! Вони з Тарасом прямо одне ціле і розум ділять навпіл хлопці ті. Як думає один, то другий зразу робить, а потім ролями міняються вони.

Ми, попрощавшись із присутніми в печері, за допомогою кристалів перенеслися в наш світ. Мольфарка Христя також повернулась разом з нами, мовляв, старій у хаті справи закінчити треба деякі. Як тільки за хазяйкою піднялись із підвалу і опинившись у її оселі давній, віковій, почули з вулиці дядька Юхима голос: “Мольфарко Христе-е! Добридень вам шановна! Я чоловічої одежі вам приніс!”

Ніхто не міг запланувати таку вдачу. Не обійшлося певно те без вищих сил. Мене таки послухавши, мольфара дядька попросила, щоб той приніс вбрання якогось чоловічого у ліс. А тут такий чудовий збіг обставин! Тепер везучий, до якого посміхнулась доля, зустріне жінку з сином заодно! З цього Тарасу і мені також велика користь, бо й нас із лісу вкупі забере.

“Зайди до хати”, - баба, відчинивши двері, впустила дядька з клунком у руках. Одежі він приніс чимало, думаючи певно, що з братом ми свою порвали на тряпки. Не знав він для кого вбрання насправді призначалось. А розказати баба Христя не змогла. Та й не повірив би ніхто, якби сказала, мов, для Михасика потрібно все воно. Адже відомо людям безумовно ім’я помічника старої волохатого того. Із уст в уста передають байки та побрехеньки - у них мольфарка називає так ведмедя величезного свого.

Побачивши у хаті тітку Ганну, наш дядько ледве напад серця не схопив. Настільки радий був зустрітися із нею, що навіть мову в бідолахи відняло. Він кинувся з обіймами до тітки, неначе та збиралася втекти чи щезнути, розтанути в повітрі, залишивши в самотності його. Та пощастило на цей раз у долі чоловіку - набув крім жінки й сина водночас:

– Це тато твій! Тож привітайся, синку! - сказала тітка Ганна зі слізьми відради на очах.

– Добридень, батьку, - їй у відповідь Назарчик, соромязливо трохи, пробасив.

– Такий дорослий?! - здивувався дядько, - Я пам’ятаю день великої біди, як немовля маленьке, непорочне, після заходу сонця перетворилося чомусь на вовченя.

– У них один рік йде за два, - сказала тітка Ганна, - Ти пропустив період пелюшок. Тож маємо тепер з підлітка впертого і норовистого отого зробити путнє щось на користь для людей.

– Ми справимось разом, - їй відповів щасливий батько й похлопав хлопця свого по плечу.

– То забирайте також і цих двох, - втрутилась в розмову баба Христя, - Батькам скажіть, що тестування на мольфарів не пройшли.

Я зрозумів той хитрий план старої - не треба виставляти вміння чарувати на показ. Сиди собі тихенько, не привертай уваги, адже так краще буде для усіх. А як почнеш кричати «я мольфар» на перехресті кожнім і брати мзду за навички свої - то ти шахрай! За це чарівники і маги справжні покарають згодом, бо зруйнував їх непідкупну чародія честь!

Та для Тараса то було занадто складно. Він вигукнув образливо: “Навіщо кажете, що тестування не пройшли?! Та ви ж самі, мене з Богданом посвятили у мольфари! Зробили з нас котів, щоб бачили в пітьмі! Затім вночі, якраз в годину двадцять п’яту, напризволяще в світі іншому покинули обох!” Почувши брата, в дядька почали на лоба лізти очі.

– Це він тепер назавжди в нас залишиться таким? - у баби запитав стурбовано, бо сильно переймався, аби не стало брату гірше, ніж було.

– Кого ти слухаєш?! - відповіла йому мольфарка, - Та він ще не такого розповість тобі!

– І розповім! - брат не вгавав, - Ми там здружились з дендреоном, він вбраний у гілки та листя зелененьке, а щоб не бачили - ховається в кущах!

Від слів Тараса в дядька опустились руки. Щось не пішло на користь небіжу магічне тестування те. Раніше був він скаженюк шалений, а зараз, видно, повністю здурів. Але вступилася за брата тітка Ганна. Вона йому сказала так, як є: “Тарасику, твоїх історій дивних не зрозуміють люди й не повірять в них, бо скажуть - то казки і небилиці, примарилося хлопцеві воно! Ще й брехуном назвуть і будуть насміхатись, зруйнують репутацію твою. Тому й не треба їх розповідати. Повір мені, так краще, уловив? Отож для всіх, ви, хлопці, повернулися додому, бо тестування у мольфарки не пройшли” Тарас стояв і переварював в макітрі її слова, та згодом зрозумів. Кивнувши ствердно баняком на шиї, дав згоду не давати волі язику. Для брата було то, неначе подвиг, бо знали ми з дитинства оцього хвалька! У нього ж стільки є історій дивовижних, але тримати треба за зубами язика.

А дядькові Юхиму тітка Ганна про сина настанову теж дала: ”Ми людям скажемо, що всиновили хлопця. Дітей завести нам хотілось дуже обидвом та не виходило. Я довго їздила, шукала і знайшла. А вдома розкажу тобі, відкрию таємницю, як від закляття вреші решт позбавитись вдалось ” Це вона справді гарну склала байку про несподівану появу підлітка в сім’ї. Адже ніхто з людей родині не повірить, що хлопчик цей веселий, шебутний - прямий нащадок батька з матір’ю по крові! Син їхній, який сірим вовком був колись.

Мольфарка Христя, з нами попрощавшись, повипроваджувала з хати всіх гостей. За нами міцно зачинивши двері, стара в оселі залишилася одна. А ми усі пішли з подвір’я в бік стежини, яка вела з галявини у ліс. Дядько Юхим йшов першим, бо він знав дорогу. Тарас і я - ми плентались в хвості. Ще до того, як та оселя баби Христі сховалася за листям у кущах, я оглянувся, бо хотілося у пам’яті своїй закарбувати чарівне місце, де мольфаром став. Та замість хатки крихітної в лісі, в якої стріха вже похилена давно, побачив дім новенький, гарний та просторий. В такому мешкати могли би багатії. Шість вікон  виглядали в різні боки, а дах - то черепичка вогняна. Вона аж сяяла під промінцями сонця, що посміхалося в блакиті неба угорі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍