Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

І тут дійшло до мене - це ж магія ілюзій! Її стара наклала на помешкання своє. Майно вона, щоб заздрістно не було, прикрила чарами від злих і жадібних очей. Тому і бачив я всередині шість вікон, а з вулиці лише малюсіньке, покривлене одне. Інакше люди напридумають про бабу небилиць та казок і ласі до чужого на те місце око покладуть. “Ти подивись Тарасе на мольфарський палац”, - сказав я братові і смикнув за рукав. Він, швидко обернувшись, з несподіванки роззявив рота. Та не будинок вразив нас обох, натомість інше - чарівна галявина у лісі залишилася повністю пуста. Все щезло: баба, двір, оселя. Так, нібито ніколи й не було! Навіть грядки, куди стара на панщину мене з Тарасом посилала, щоб ми повиривали кульбаби.

– І що тепер казати, як спитають люди, мовляв, куди поділася мольфарка? - пробубонів мій брат.

– А правду! - я всміхнувся, - Все одно не зрозуміють. Скажімо, баба Христя перейшла у інший світ!

Ми посміялися обидва із пояснення такого, адже у більшості то викликало б сум. Бо люди завжди думають, почувши про світ інший, що то обов’язково потойбічний світ. Затім побігли всіх наздоганяти - ото відстали, забарившись у гаю. Дядько Юхим доволі швидким кроком йшов лісом, навіть майже біг. Летів на крилах щастя чоловік зрадівший бо прагнув чимскоріше господар дбайливий дружину з сином привести у дім.

Ще по дорозі до села він голосом тремтячим до тата нашого зателефонував. Сказав, що хлопці в нього, але їх забрати мають обоє, батько з матір’ю разом. Про тітку Ганну з сином не сказав ні слова, приготував для родичів сюрприз. Батьки мою з Тарасом знали вдачу, тож у село пригналися в момент. Приготувались за нащадків червоніти, бо думали, що ми мольфарці вже погризли печінок. Але зустрівшись з тіткою у хаті, відразу у батьків від серця відлягло. З дядьком Юхимом розділивши радість, вони бажали тільки щастя у сім’ї. Але хотіли все таки дізнатись, де жінка пропадала стільки літ?

А поки всі дорослі відзначали свято і розмовляли в хаті за столом. Тарас і я, сховавшись за сараєм, почали нишком там палити цигарки. Наш двоюрідний брат прийшов на запах диму, не втратив нюх, ще як вовчиськом був. Малий також зробив пару затяжок, від них зеленим став й до сліз закашльотів. Батьки геть не помітили проступка своїх свавільних, впертих, шибенних синів. Їх захватила повністю цікава розповідь митарства тітки Ганни. Ми тільки й чули вигуки: “Та ну! Оце то жах! Ну ти диви!”

Так і просиділи аж до самої ночі. Настав час повертатися назад. Ми навіть з братом встигли зарядити телефони, які на той час поздихали вже давно. Ще і Назарчика погостювати запросили, адже ніколи він у місті не бував. Нехай хоч трохи хлопець на комп'ютері пограє, відвідає атракціони, також сходить у кіно. Тож розпрощавшись з усіма у хаті, погналися на станцію в селі. Так не хотілося проґавити останню електричку, а найскоріше повернутися в наш дім.

Ото вже підфартило - запізнилась електричка! Добряче так, неначе поробили, бо по дорозі трапилося щось. На станції, поки чекали потяг на пероні, Тарас дістав з кишені свій смартфон. Брат вирішив зайти у соцмережі і надолужити все те, що пропустив. Я, дивлячись на телефон побитий в його руках, відмітив в голові, що саме через цей, багатостраждальний пристрій брата, пригоди наші і розпочались. “Не їдьте! Там на вас чекає пастка! Пастка! Пастка!”, - загомоніло листя на вітру. Тарас, від телефона відірвавши очі, став оглядатися довкола - щось почув.

“Макулій?”, - запитав він тихо, дивлячись на мене, а я у відповідь погодливо кивнув. Подумавши кілька секунд, від несподіванки впав в ступор, отямившись, Тарасові сказав: “Не знаю як, але якимось неймовірним чином до світу нашого потрапив дендреон. Я сподіваюся, у нього все нормально з голововою, тож дуже добре затаївся десь в кущах” Неначе божевільні ми руками помахали комусь невидимому, хто ховався уві млі. Зітхнула мати сумно і шепнула щось татові на вухо, помітивши безглузді рухи ті.

На щастя наше, прибула остання електричка і ми зайшли в напівпустий вагон. Через вікно побачив як в кущах жевріє вогник. Здалося навіть, голову Макулія помітив і блиск його голодних до пригод очей. “То добра в нас компанія зібралась! Разом ми неодмінно втнемо що-небудь!” - подумав я, закрилися вагона двері і потяг рушив, швидкість набира. Електропоїзд почав нестися у просторі нічному по рельсам нескінченним колісьми дзинчав. Наспівував йому лише відому колискову. Великий, довгий, як стальна змія. Він мчав не знаючи про двадцять п’ятої години існування, бо сильно вже від розкладу відстав. А пасажири в ньому з нетерплячкою чекали, коли прибудуть в місто, у переповнений людський мурашник той.