Читати книгу - "Ловець снів"

мало те, що Генрі відчув: він нарешті був здатен дійти якихось надійних висновків. Піт виповз із-під похиленого даху. Джонсі — або те, що тепер жило в тілі Джонсі, хмара — під’їхав на снігоході, об’їхав залишки куреня і підібрав Піта.

Навіщо? Генрі цього не знав.

Не всі плями у щільному сліді, залишеному його змученим другом, який виповз на ліктях із-під шматка бляхи, були червонуватою рослинністю. Була там і висохла кров. Піт поранений. Його порізав обвалений дах? Сталося щось іще?

Генрі помітив хвилясту доріжку з червоних краплин, що йшла вбік від залишеного тілом Піта відбитка в снігу. Наприкінці її стирчало щось, що здалося спочатку обгорілою палицею. Але уважніший огляд відкрив істину. Це була ще одна тхороподібна істота, обгоріла й мертва, посіріла в невипалених місцях. Генрі відкинув її носком черевика. Під нею відкрилася невелика замерзла купка яєць. Мабуть, вона їх відкладала, навіть помираючи.

Генрі, пересмикуючись, накидав ногами снігу на яйця і труп маленького чудовиська. Потім зняв саморобну пов’язку, щоб іще раз оглянути рану на нозі. Роблячи це, він раптом зрозумів, яку пісню наспівують його вуста, і припинив співати. Навколо знову закружляв легкий рідкий сніжок.

— Чому я весь час це співаю? — запитав він. — Чому мене не залишає ця бісова пісня?

Відповіді він не чекав — ці запитання вимовлялися вголос радше для того, щоб заспокоїти себе звучанням власного голосу (тут, у місці, де панувала смерть, можливо, навіть водилися примари), — але одна відповідь прийшла.

«Тому що це наша пісня. Це гімн загону, який ми вмикаємо, коли йдемо на справу. Ми хлопці Круза». Круза? Він правильно розібрав? Як Том Круз? Мабуть, не зовсім.

Стрілянина на сході до цього часу помітно вщухла. Винищення тварин майже скінчилось. Але довгий нерівний ряд мисливців, які носять зелене або чорне, а не помаранчеве, слухав цю пісню знову й знову, додаючи нові цифри до жахливого рахунку жертв: «Я сів на «ягуар», відчув війни угар, де горіло дотла, де смерділи тіла… Радий знайомству! Ви ж знаєте, що я за птах?»

Що ж це відбувалося? Не в шаленому, дивовижному, божевільному зовнішньому світі, а всередині його власної голови? У нього траплялися спалахи розуміння сенсу свого життя — в усякому разі, після зустрічі з Даддітсом, — але нічого подібного не бувало. То що ж це? Чи настав час досліджувати цей новий і потужний спосіб бачити лінію?

Ні. Ні, ні, ні.

І, ніби на глум, пісня в голові: «Відчув війни угар… Де смерділи тіла…»

— Даддітсе! — вигукнув він у сірий, сутінковий день, дивлячись на сніжинки, які ліниво опускалися, мов пір’їни з розпатраної подушки. Якась думка болісно намагалася народитись, але була надто великою, надто великою.

— Даддітсе! — знову крикнув він повчальним голосом Яйцеголова і раптом зрозумів одну річ: йому відмовлено в розкоші самогубства. Що найстрашніше, тому що ці дивні думки — «Я перший кричав: “Хто стріляв в Кеннеді?”» — розривали його на шмаття. Він знову заплакав, наче той заблукалий і наляканий самотній мандрівник у лісі. Усі його друзі, крім Джонсі, загинули, а Джонсі в лікарні. Кінозірка в лікарні з містером Сірим.

— Що це ще таке? — пробурчав Генрі. Він притис долоні до скронь (здавалося, голова розбухає, розбухає до неймовірних розмірів), і старі іржаві лижні палиці мляво повисли на ремінцях, як поламані лопаті пропелера. «Господи, що це означає?»

У відповідь прийшла тільки пісня: «Радий знайомству! Ви ж знаєте, що я за птах?»

Тільки сніг — червоний від крові вбитих тварин, які лежали скрізь, справжній Дахау оленів, єнотів, зайців, ласок, ведмедів, бабаків…

Генрі закричав. Схопився за голову і закричав так голосно, з такою силою, що на мить йому здалося: він не витримає й помре. Потім запаморочення минуло, і в голові прояснилося, принаймні поки що. Він лишився з яскравим силуетом Даддітса перед очима, Даддітса, яким той був у день їхньої першої зустрічі: не у воєнному угарі зимового бліцкриґу, як у пісні «Rolling Stones», а в м’якому світлі похмурого жовтневого дня; Даддітса, який дивився на них очима мудрого китайця. «Даддітс був нашим зоряним часом», — говорив він колись Пітові.

— Омоу о? — сказав він тепер. — Омоу сіку?

Так, омоу сіку. Поверни її, надягни правильним боком, сіку.

Слабко всміхаючись (хоча щоки ще були мокрі від сліз, які вже почали замерзати), Генрі поїхав на лижах далі по сліду снігохода.

10

За десять хвилин він дістався до перевернутого й розбитого «скаута» і раптово усвідомив дві речі: він помирає з голоду, а в машині є їжа. Він бачив сліди, що вели до машини й від неї, і навіть без втручання Натті Бампо було зрозуміло: Піт залишив жінку й повернувся до «скаута». І навіть без Еркюля Пуаро було ясно, що харчі, які вони закупили в крамниці, — принаймні більша їх частина — досі лежать усередині, адже він знав, по що повертався Піт.

Він обійшов машину до пасажирського місця слідами Піта. Там якийсь час вовтузився з лижними застібками. Цей бік був захищений од вітру, і на снігу було чітко видно напис, який Піт зробив, коли пив пиво, точніше, одне слово «Даддітс», повторене багато разів. Дивлячись на написане в снігу ім’я, Генрі здригнувся. Усе одно що прийти на могилу близької людини і почути голос, який звертається до тебе з-під землі.

11

Усередині «скаута» було багато битого скла. І крові. Оскільки найбільше крові було на задньому сидінні, Генрі вирішив, що пролита вона була не під час аварії. Мабуть, Піт порізався, коли повернувся пізніше. Однак найбільше зацікавила повна відсутність золотаво-червоної рослинності. Росла вона швидко, тому висновок був один: Піт, коли повернувся по пиво, ще не був заражений. Можливо, пізніше, але не тоді.

Генрі узяв хліб, арахісове масло, молоко і пачку апельсинового соку, після чого вибрався зі «скаута», сів спиною до перевернутого задка машини і почав, дивлячись на сніг, жадібно поглинати хліб із арахісовим маслом, замінюючи ніж вказівним пальцем і облизуючи його дочиста. Арахісове масло виявилося цілком їстівним, сік був випитий двома великими ковтками, але цього не вистачило.

— Те, про що думається, — заявив він сутінкам, — дуже дивне. Не кажучи вже про те, що воно червоне . Червона їжа.

Хай і червона, він однаково про це думав, і насправді це було не так