Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

– Оце так пристрасті, – почув зі сторони голос Сіворського. – Хто б міг подумати, Власе, що ти поведешся на цю провокацію. Я розчарований. 

Та плювати я хотів, що ти там думаєш! Але крім нього на нас дивилися всі в коридорі і, звісно, Ніка, що однією рукою стиснула собі рот, а іншою – стирала сльози з обличчя. Злякалася… Чорт! Варто було все ж стриматися!

– Цього на вихід, – віддав наказ олігарх, показуючи рукою на Данила. – Ти, – повернувся до мене, – приведи себе в порядок. Є розмова, але я не бажаю дивитися на твою кров у себе в кабінеті.

Кров?

Торкнувся рукою обличчя і так… Дійсно трохи крові було. А на адреналіні навіть не помітив, що пошкоджена губа. Та й плювати на неї!  Головне – більше не залишати Ніку наодинці з цим хмирем.

– Ми можемо приїхати пізніше, або ж передайте все через свого помічника, як і планували, – відповів, підходячи ближче до своєї білявки.

– Заспокойся, хлопчику. Не варто робити собі гірше. Матвій проведе тебе у вбиральню. І так, обіцяю, що не з’їм я твого дизайнера за цей час.

– Власе, – раптом звернулася до мене Ніка. – Все добре. Я почекаю тебе.

І після цього знову перевела погляд на мою губу. З ока моментально скотилася ще одна сльозинка. Твою ж матір! Не можу на це дивитися! Точніше, вона не може на це дивитися, тож дійсно потрібно хоча б вмитися.

– Я швидко, – прошепотів їй на вухо.

І попрямував за Матвієм.

***

Довелося витратити на все це трохи більше часу, ніж планував, адже губа ніяк не бажала переставати кровоточити. Коли нарешті закінчив з усім, поспішив повернутися до Ніки, але… Її ніде не було. Можливо, мене шукає? Чи все ж пішла з Сіворським?

Вирішив перевірити спочатку останню версію. Сміливо підійшов до дверей кабінету олігарха і помітив, що вони не до кінця зачинені.

– Вероніко, я вмію тримати своє слово, – раптом почув голос Сіворського і відчув прокляте відчуття дежавю!

"Ні, цього разу я не буду підслуховувати!" – вирішив собі в голові, але наступна фраза змусила мене застигнути на місці.

– Я обіцяв, що ти своїм вчинком допоможеш Фієрі здобути перемогу, і ось… Вітаю, проєкт ваш. Тепер можеш собою пишатися.

Він ще щось говорив, але я вже не міг розібрати ні слова, адже в мене був такий стан, ніби у льодяне озеро з десятиметрової стрибнув!

Хаотично почали спливати в голові події, що сталися в нашу попередню зустріч з Сіворським…  

“Скажи, чи не хотіла б ти допомогти своїй компанії вибороти перемогу на тендері?”

“Ти зробиш приємно мені, а я – буду більш лояльно оцінювати твою компанію…”

Ні… Та ні… Вона ж не могла. Вона ж клялася, що відмовила йому… Тоді про що, до біса, він говорить? Невже вона...?
 

 

Ніка

Господи… Як таке взагалі могло трапитися?! Новак з розуму зійшов чи що? А Влас теж “молодець”. Моментально повівся на провокацію, наче підліток з гарячою головою, а не дорослий чоловік!

Ні, я, звісно, розумію, що причина в його зриві була, але все одно не варто було до банального мордобою опускатися!

– Вероніко, поговоримо? – звернувся до мене Сіворський, коли Влас зник з горизонту.

– Думаю, я почекаю Властислава Романовича, – нервово відповіла.

В мене ще надто живі спогади про нашу останню розмову тет-а-тет, тож не бажаю повторення.

– Цього разу ніяких провокативних пропозицій, – зі сміхом відповів він мені. – Тільки ділова розмова про твоє майбутнє. І, думаю, нам варто поговорити про ваші підозріло схожі проєкти з Новаком.

І тут я зрозуміла, що це мій шанс все йому пояснити. Розкажу правду, та й все. Будь-що-будь.

Я кивнула у відповідь, а він – відкрив переді мною двері і жестом руки запросив проходити.

– Про що ви хотіли поговорити? – спитала, всідаючись на край крісла для відвідувачів.

– Про все й одразу, – гмикнув Ярослав Іванович. – Вероніко, я вмію тримати своє слово.

– Ем… Перепрошую, але що це означає?

– Я обіцяв, що ти своїм вчинком допоможеш Фієрі здобути перемогу, і ось… Вітаю, проєкт ваш. Тепер можеш собою пишатися. І я навіть не буду розбиратися з тим, хто у кого вкрав ідею. Все одно це вже не важливо.

Він про що взагалі? Я ж відмовила йому!

– Я не… – тільки збиралася все уточнити, коли різко пролунав голос за спиною.

– Не заважаю?

Я повернулася і побачила Власа, але… Ні, не мого Власа. Я побачила перед собою Гордича. Холодного, гордого, розлюченого... Такого, яким він був до того, як ми стали один для одного тим, ким стали.

– Заходь, Власе, – спокійно відповів йому Сіворський. – Я саме повідомляв Вероніці, що обрав вашу компанію для будівництва комплексу.

– О, я прекрасно чув все, що ви тут сказали, – відповів Влас і награно засміявся. Я б сказала навіть істерично…