Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Гра почалася

   — Ти довго гратимеш у мовчанку? — Склавши руки на грудях запитала я.
   Ден сів на ліжку та зосереджено поглянув перед собою. З якихось причин він не наважувався почати розмову заради якої покликав мене до себе. Я, звісно, не знала його занадто добре для того, щоб робити будь-які висновки. Та щось підказувало мені, що юнаку важко зробити цей крок.
    Я подумки насварила себе за те, що планувала зробити. Однак шляху назад не було. Дорога завжди веде прямо. Так говорила моя бабуся Ніна. Таким чином вона намагалася підбадьорити мене, коли з життя пішов тато, а потім... Ні! Тільки не зараз! Я прогнала страшний спогад на задвірки свідомості й підійшла до брата Мілани.
   —  Денисе... — Сіла поруч на ліжку. — Про що ти хотів поговорити?
   Поволі повернувши до мене своє вродливе обличчя, він пильно поглянув в очі. На деякий час хлопець застиг в такій позі, а мені довелося прикласти всю силу волі, щоб не накинутися на нього з питаннями. Час завмер.
   Коли Ден нарешті заговорив, я здригнулася і не тільки від несподіванки. Його тон був настільки холодним, що нагадував кригу з велетенського льодовика. — У Мілани було нещасливе кохання, через яке вона... Вона дивом залишилася жива того разу. — Молодий хлопець старанно підбирав слова. — Я знаю Бодю і він не погана людина. Але я також знаю свою малу... Якщо в неї не вийде з ним нічого, то існує велика ймовірність повторного рецидиву.
   Я старанно переварювала почуту інформацію. Відверто кажучи, питань після такого одкровення стало ще більше, ніж було на початку.
   Змусивши себе зосередитися, я все ж уточнила. — Вибач, не зовсім розумію. Що ти маєш на увазі під рецидивом?
   Юнак поглянув крізь мене. — Один дуже поганий чоловік задурив голову Мілані, а отримавши своє, покинув її. Вона не витримала болю і напилася таблеток... Багато таблеток. Якби я не опинився того вечора вдома, то... — Він важко зглитнув. — Її б ніхто не врятував.
   — Ти хвилюєшся, що ситуація може повторитися. — Замислено промовила я.
   — Так. Річ не в Богдані, чи в моїй недовірі до нього... Розумієш, Рито, все занадто складно — життя складна штука. Сьогодні ти найщасливіша людина у світі, а завтра земля зникає з-під ніг. — Денис інстинктивно пригладив волосся. — Бодя не знає про минуле Мілани. Взагалі ніхто, окрім членів нашої сім'ї, цього не знає. І я б не розповідав тобі...
   — Я все розумію, не продовжуй. — Помітивши який біль принесли йому спогади, я поклала свою долоню поверх його міцної руки. Цієї миті моїм найбільшим бажанням було забрати бодай якусь частину цього болю. Я прагла допомогти та заспокоїти.
   — Дякую, кошеня... — Прошепотів Денис поглянувши на мене так, як ніколи в житті не дивився. Було щось в цьому погляді таке, що змушувало серце стріпонутися в грудях. Зненацька всередині стало так тепло й приємно, неначе я там де й маю бути. З тим...
   О, ні! Не знаю, що це за думки й звідки вони взагалі з'явилися, але піддаватися хвилинній слабкості точно не варто.
   — Вибач, та мені вже час... — Обережно забрала свою руку та рішуче підвелася з ліжка.
   — Так, звісно. — Голос хлопця знову набув прохолодних ноток, а він сам відвернувся вбік.
   Ми обоє чудово розуміли, що ця розмова закінчена.

***
   Ось і настав час ікс. Це я так для себе позначила гру в пейнтбол. Всередині закипав вир емоцій, тож заспокоїти дихання було не так вже і легко.
   Нещодавно ми прибули на локацію. Чомусь саме так мої супутники називали цей заміський клуб. Хоча й така назва для мене є дещо дивною.
   В моєму розумінні слово "клуб" — це щось оповите напівтемрявою із занадто голосною музикою та купою молоді, що безбожно споживає алкоголь. А тут було все геть інакше.
   — Друзі, ми з Міланою поспілкувалися і прийшли до однієї спільної думки...
   Ден нахабно перебив Богдана. — У вас, я бачу, входить у звичку ставити нас перед фактом. Чим цього разу порадуєте?
   Мілана зробила крок уперед та відповіла замість молодика. — Все досить просто та логічно. Рита ніколи так не проводила час і для неї це в новинку. Отже, існує велика імовірність, що їй буде важко. Вибач, Ритуню. — Останнє вона промовила до мене, склавши долоні докупи, підсилюючи прохання загальновідомим жестом. — Саме тому ми вирішили запропонувати розділення на рівноцінні команди — хлопець та дівчина.
   — Тут не потрібно бути ворожкою, щоб зрозуміти ваш натяк. — Денис повернувся до мене. — Кошеня, сама розумієш, що наша новоспечена парочка вигадала цей план, щоб побути разом.
   Мені не було чого відповісти. Я чудово розуміла Мілану та Бодю. Зараз у них такий період, а я не хотіла заважати їх щастю. Навіть якщо мені самій доведеться проводити час в компанії самовпевненого Гончарука молодшого.
   Та чи справді він такий вже й самовпевнений? Чи це лише вдало підібрана маска? Дивлячись на Дениса мені хотілося дізнатися правду. Не знаю навіщо та для чого... Єдине, в чому я цілком впевнена — людина, яка турбується про близьких не може бути поганою.
   — Ходімо до роздягальні. — Мілана  нахабно повернула мене в реальність. Підхопивши за лікоть, вона впевнено закрокувала до головної будівлі клубу.
   За десять хвилин ми перевдягнулися і тепер виглядали неначе молоді солдати, які щойно прийшли на службу до однієї з військових частин. Я, звісно, розуміла, що форма відрізнялася від справжньої. Проте мілітарі стиль з пікселями для мене був аж надто не звичним. Я відчувала себе кимось геть іншим, неначе разом з одягом і в мені щось змінилося.
   До нас вийшов інструктор — молодий чоловік з гладенько вибритою головою. Я спіймала себе на думці, що його потилиця була чимось намащена, оскільки сонячне світло аж виблискувало на ній. З усіх сил намагаючись приховати посмішку, я дивилася будь-куди, тільки не на лисину нашого інструктора.
   — Ніколи б не подумав, що тебе приваблюють такі чоловіки. Але тепер зрозуміло чому в мене немає шансів. — Пролунав тихий голос біля мого вуха.
   Я перевела погляд на нахабне обличчя з посмішкою, що сяяла неначе прикраса. Ден навіть не намагався приховувати веселощів.
   — Краще послухай що людина каже. — Відповіла я, тицьнувши його ліктем під ребро.
   — О... — Хлопець не очікував такого повороту подій, тож на мить скривився від легкого болю. — Не люблю бути в боргу... — Відказав він. Спочатку я не зрозуміла до чого це взагалі було сказано. Однак вже за декілька секунд голосно зойкнула, оскільки цей веселун добряче вщипнув мене за п'яту точку.
   — Вам не цікаво? — До мене звернувся інструктор.
   Я спіймала на собі зацікавлені погляди Мілани та Богдана й один аж надто задоволений від Дена. Він виглядав як нашкодивша дитина, що безмежно радіє своїй капості.
   — Вибачте, мене щось вкусило. — З огляду на те, що ми зараз були на галявині, мої слова не виглядали відвертою брехнею. Не впевнена у тому, що чоловік мені повірив, але принаймні перестав так пильно дивитися.
   Зрештою, він закінчив зі своєю промовою та роздав нам зброю. Не справжню, але зовні дуже схожу на неї.
   Зовсім випадково я натиснула на гачок і на траву пирснула рожева фарба.
   — Кошеня, наші суперники Бодя та Міла, тож залиш зелень в спокої. — Пролунав новий жарт від Дена. І як він не втомлюється постійно бути таким нестерпним?
   — Ви готові? — Голосно запитав інструктор, піднявши руку вгору.
   — Хвилину. — Попросив Денис та підійшов до мене. — Будь поруч, даремно не висовуйся. Та й взагалі якомога менше ризикуй. Бачиш ціль — відразу стріляй. Питання? — Блакитні очі зупинилися на моєму обличчі.
   — Розпочнімо? — Підморгнула йому у відповідь.
   Хлопець обернувся та кивнув чоловіку. Гра почалася.
   Тієї ж миті кожен учасник заметушився, адже ми домовилися дати одне одному фору на перші п'ять хвилин. Ден побіг вперед до дерев і я зробила теж саме.
   — Ніколи не залишайся на відкритій ділянці. Поруч завжди має бути щось, що ти зможеш використати як укриття. — Продовжував повчати юнак, коли ми були на безпечній відстані від суперників. — А найголовніше — будь дуже уважна, оскільки...
   Він не встиг закінчити думку. Поруч з нами пролунав гучний постріл. Це було настільки близько, що я навіть здригнулася від несподіванки.
   — Дідько! — Вилаявся хлопець. — Щось дуже швидко час пролетів Гаразд, менше з тим. На тобі Мілана, а я розберуся з Бодьою. Погнали! — Юнак сторожко озирнувся з-за дерева та зробив декілька пострілів.
   — Нічого не вийде! — Здаля долинув голос його друга.
   — Бажаєш перевірити? — Вигукнув у відповідь Денис.
   Я вирішила не стовбичити за спиною молодика, щоб не заважати ні йому, ні собі. Швидко роззирнувшись навсібіч, помітила прямо перед собою укріплення із блоків. Не гаючи ні хвилини, шуснула туди.
   — А я тебе бачу. — Викрикнула Мілана і в ту ж секунду, я почула звук пострілу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍