Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Це було несподівано

   Це диво, але мені вдалося уникнути прямого влучання. Мій одяг залишився чистим та без жодного натяку на плями від фарби. Новина, безперечно, хороша.
   Проте є й погана — Мілана принишкла десь неподалік і очікувала на те, що я залишу свій тимчасовий сховок. Притиснувши руку до грудей, я відчула як шалено гупає серце. Та це ще не все. Кров у венах закипала, вимагаючи активних дій кожної миті дедалі більше. Невже це і є той самий адреналін?
   Я притислася тілом до блоків та перетворилася на слух. Нічого схожого на кроки, на щастя, не долинуло до моїх вух. Отже, можна спробувати визирнути з укриття та оглянути місцевість.
   Проте щойно я спробувала виконати замислене, зовсім поруч пролунав постріл. Мені довелося рятуватися втечею, інакше кажучи, знову заховатися.
   — Я знаю, що ти там... — Весело вигукнула Мілана.
   — Звучить як кліше із жахастиків. — В тон дівчині, віджартувалася я.
   Якщо хочу перемогти, то маю перестати ховатися. Однак бездумно бігати полем теж не вихід. Отже, потрібно добре подумати...
   Голос подруги линув з лівого боку. А це означало, що вона переховувалася за мішками наповненими піском. Я бачила їх, коли бігла сюди.
   В моїй голові виникла цікава ідея. А якщо спробувати відвернути її увагу? Хм... От тільки як це зробити?
   — Мілано, може вийдеш зі сховку? — Я тягнула час, поки мозок судомно шукав вихід.
   — Ні, не мрій. — Викрикнула та.
   Я вкотре озирнулася. Ситуація патова, адже якщо ми й далі сидітимемо в засідці, то ніхто з нас не переможе.
   На допомогу прийшла пані удача. Сама не вірю, що це кажу, але мені знову пощастило.
   Я побачила за метрів п'ять від себе купку дерев'яних ящиків. Тут варто пояснити, що галявина, де проводилася гра, була усіяна різноманітними місцями для сховку. Щоправда, відстань між ними варіювалася: одні були близько одне від одного, інші — поодаль.
   Поклавшись на везіння, я навприсядки попрямувала до ящиків. З-за спини пролунав постріл і трава поруч зі мною зафарбувалася в жовтий колір. Втім, як не дивно, Мілана більше не стріляла. З її боку щось декілька разів голосно клацнуло, а за мить дівчина голосно заголосила.
   — У мене маркер заклинив! — Долинуло до мого слуху.
   Перепитувати я нічого не стала, а лише квапливо зайняла нову позицію. Залишилося зачекати, коли подруга вирішить проблему з інвентарем.
   Близько п'ятнадцяти хвилин Мілани не було, але потім вона повернулася й ми продовжили гру.
   Як же це все круто та весело. Я ніколи  б не подумала, що так проймуся пейнтболом. Здавалося б, ну що цікавого в біготні по полю?
   Проте, особисто я з упевненістю на сто відсотків, можу сказати, що такий вид відпочинку, безсумнівно, заслуговує уваги. По-перше — свіже повітря, по-друге — щось на кшталт фізкультури, де залучені практично усі види м'язів, ну і по-третє — це достобіса весело.
   Про що взагалі говорити, якщо я втратила лік часу? Віддалася на милість ейфорії й раділа, неначе дитина в найщасливіші моменти життя. До речі, великою несподіванкою для мене стало наше єднання з Деном. Ми стали справжньою командою і партнерами, котрі розуміють одне одного з пів слова.
   В такому темпі пройшла година або дві, чи, можливо, й більше... Я точно не знала. Моє дихання збилося від постійного руху, що завдавало певного дискомфорту. Отже, я вирішила перевести подих за деревами. Тільки в мене не вийшло побути на самоті, адже вже за мить поруч опинився Денис.
   — Втомилася. — Він не запитував, а констатував.
   — Зовсім трохи. — Лукаво відказала я, опираючись спиною об стовбур. —  Відчуваю себе по-справжньому живою. — Трохи подумала й додала не приховуючи захоплення в голосі.
   У відповідь хлопець зняв маску з обличчя та подарував мені одну зі своїх білосніжних посмішок. — Ти, до речі, не погано себе показала. Невже й справді ніколи не грала? — Брови підозріло поповзли догори.
   — Ні, але цей раз точно не буде останнім. — Моє обличчя відображало впевненість.
   Певно, Ден хотів відповісти щось у своїй жартівливій манері, але зробивши один необачний крок перечепився й полетів прямо на мене. Все відбулося занадто швидко, тож я навіть не встигла відскочити чи виставити перед собою руки.
   Ще секунду тому він стояв за кілька кроків, а тепер усією своєю вагою притискав мене до дерева. Відчувши тепло його тіла та прискорене серцебиття, в  мені щось стріпонулося. Можливо, це адреналін зіграв зі мною злий жарт. Скоріше за все так і було, оскільки я не розуміла що роблю.
   Якоїсь миті наші обличчя опинилися в небезпечній близькості. Не замислюючись над правильністю прийнятого рішення, я потягнулася до нього. Наші вуста зустрілися.
   Ніжний доторк і німе питання в очах Дена. Він ніби просив дозволу на поцілунок, хоча цей крок і належав мені. Я повільно заплющила очі та поглянула на нього крізь опущені вії.
   Юнак розцінив це як згоду. Однією рукою він обійняв мене за талію, а іншою лагідно торкнувся підборіддя. І нарешті поглибив поцілунок. Доторк, який спочатку був ніжним, неначе змах крил метелика, тепер став вибагливішим та чуттєвішим. Я повністю втратила голову. І це не тільки від пейнтболу, чи парфумів Дена. Його вуста...
   Звук пострілів подіяв на мене не гірше, ніж холодний душ. Якби не дерево за моєю спиною, то я б точно ще й відскочила.
   Різко закінчивши поцілунок, тривожно озирнулася. І зробила це дуже вчасно. Майже відразу після цього поруч з нами опинилися друзі. Мілана стояла зліва, а Богдан зайняв позицію справа. Отож, нас оточили. Добре, що не спіймали на гарячому, але судячи з їх поглядів, питань не оминути.
   — Напевно не потрібно говорити, що ви програли? — Зіщуливши очі уточнила Мілана.
   — Я ще ніколи в житті не був таким розчарованим через програш. — Дещо хрипло відказав Ден не зводячи з мене погляду. Не знаю про що подумали наші друзі, та впевнена, це не мало жодного відношення до сенсу який вкладав Денис у свої слова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍