Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

07

Скитальник розплющив очі – над ним нависало щільне й темне полотно листя. Навколо звично гомонів ліс. Уно підвівся, обмацав груди й зовсім не відчув болю. Очевидно стріли, які пройшли навиліт, не були зачаровані чи отруєні. Рани вже загоїлися, залишивши лише рубці, схожі на бородавки. Скоро і вони зникнуть.

– Нічого нового, – промовив Уно. – Кожного разу те саме.

Мандрівник роздивився навколо і побачив їх – своїх вбивць. Вони лежали на землі у неприродних позах без ознак життя. Уно підійшов до найближчого мерця і навіть не поглянув тому в обличчя. Поспішно обшукав, не звернувши уваги на зброю чи інший цінні речі. Його цікавила вода та їжа, адже невідомо, скільки ще доведеться блукати лісом, чи зможе він роздобути щось їстівне, чи траплятимуться надалі струмки з придатною водою. Тож він наповнив до країв свій бурдюк та взяв трохи їжі. Двох інших обшукував не так ретельно. Дещо прихопив собі, але вирішив не перевантажувати торбину. Поповнивши запаси, Уно пішов далі. Арбалетники – чергові жертви Згубного лісу – залишилися там, де й лежали. Навряд хтось дізнається, як вони загинули.

Судячи з тіней, сонце вже мандрувало до небокраю. Отже, з моменту зустрічі арбалетників минуло досить багато часу. Втім, яка зараз частина доби, не цікавило Уно. Значення мав лише шлях, а він прямував вперед, у безвість хащів лісу.

Скитальник йшов без зупинок, долаючи буреломи й зарості. Ліс не змінювався. Уно вже звик до підліску й дрібних гілок, що норовили шмагнути по обличчю. Не звертав уваги на ями, валуни, старі стовбури, що перегороджували шлях. Не зважав на одноманітний шум лісу, на павутиння, яке обплело весь одяг, призвичаївся до напівтемряви, що панувала під кронами дерев.

Не одразу Уно помітив, що під ногами вже не хрустять кістки. Він здолав ділянку Згубного лісу, яка виявилася смертельною для усіх сміливців. Отже ті, хто кидав виклик лісу, не пройшли й одного денного переходу. Тож правду казали легенди – Згубний ліс не любить чужинців, ненавидить порушників його спокою, за що жорстоко карає. Невже немає нікого, хто дійшов хоча б до середини цього неймовірного лісу? Невже нікому не під силу пізнати його таємниці?

Занурений у думки, Уно не одразу помітив рух ліворуч од себе. Бічним зором він побачив темну постать, що промаювала за листям підліску усього за два-три десятки кроків від нього. Постать рухалася безшумно, плавно та швидко як для лісового бездоріжжя. Уно несподівано для себе прискорився. Йому захотілося прослідкувати за тим щасливцем, який зумів дійти в лісі так далеко. Легкий серпанок, який оточував незнайомця та тягнувся за ним над самою землею, наче дим на погану погоду, Уно помітив не відразу.

Пришвидшившись, Уно здіймав страшенний шум. Під ногами ламалися старі гілки, шелестіло пале листя, гілля гупало по плащу. Незнайомець мав би почути, якщо, звісно, не глухий, що хтось ззаду напосідає. Та не подавав виду й рухався далі, навіть не озираючись. Уно докладав багато зусиль, щоб наздогнати постать у чорному, та попри це він наблизився до неї лише на відстань десятка кроків.

Чорна постать виявилася дивною істотою. Зростом не вище Уно, вона мала людські обриси, але пересувалася не торкаючись землі. Ось чому так складно було її наздогнати. Чорна, як беззоряна ніч, істота ширяла беззвучно, легко оминаючи перепони, що траплялися їй на шляху. Уно зрозумів, що побачив демона – одного з мешканців Згубного лісу.

– Гей! – вигукнув Уно.

Відповіді не було. Демон не обернувся і навіть не призупинив рух. Він линув далі, не зважаючи на чужинця.

Мандрівник підняв з землі шматок гілки й жбурнув у демона. Снаряд влучив у плече істоти, пройшовши наскрізь, але не змусив обернутися.

– Та стій же! – крикнув Уно.

Мешканець лісу не озвався. Він взагалі не реагував на присутність Уно, наче того не існувало. Вже виснажений переслідуванням, скитальник вже біг з демоном, та не міг наздогнати. Натомість чорна істота прискорилася, причому так, що за кілька миттєвостей опинилася далеко попереду та скоро зникла за листям підліску.

Уно зупинився, важко дихаючи. Він не розумів поведінки демона. Чому він ігнорував того, кого мав би атакувати? Напевно, демон міг би легко вкоротити віку нахабнику, який посмів вдертися у заборонену частину лісу. Уно не міг пояснити, чому мешканець лісу вчинив так. Усе, що Уно чув про Згубний ліс, не давало відповіді. Бо всі легенди, перекази та розповіді зводилися до того, що кожного у лісі чекає неминуча смерть.

Трохи перепочивши, Уно пішов далі, причому тримався напрямку, в якому зник демон. Звісно, це був надто приблизний орієнтир, адже як можна триматися певного напряму в безкінечній одноманітності і суцільній напівтемряві? Втім, не все одно, куди йти, коли блукаєш таким місцем?

Уно занурювався у нетрі лісу і не зустрічав жодної небезпеки. Поки що найбільшою загрозою тут були люди, а не овіяний зловісною славою Згубний ліс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍