Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Сема, вочевидь, знову долали сумніви щодо Бурлаки, але той повернувся, поки гобіти розмовляли, — несподівано вигулькнув із пітьми. Усі налякались, а Сем вихопив меча і заступив собою Фродо, та Бурлака хутко опустився навколішки біля нього.

— Я не Чорний Вершник, Семе, — сказав він лагідно, — і не уклав із ними спілки. Просто намагався розвідати, куди вони прямують, але так нічого й не з’ясував. Не можу навіть уявити, що змусило їх відступити і чому вони знову не нападають. Одначе ніде поблизу їхньої присутності не помітно.

Коли Бурлака вислухав усе, що йому мав розповісти Фродо, то дуже занепокоївся, похитав головою і зітхнув. Потому наказав Піпінові та Мері нагріти якомога більше води в казанках і промити нею рану.

— Дбайливо підтримуйте вогонь і тримайте Фродо в теплі! — скомандував він. Тоді підвівся, відійшов убік і покликав до себе Сема.

— Тепер, здається, я починаю все розуміти, — пошепки сказав Бурлака. — Тут, напевно, було тільки п’ятеро ворогів. Чому не всі — я не знаю, та, гадаю, вони не сподівалися, що їм чинитимуть опір. Але відступили вони тільки на деякий час. І, боюся, не далеко. Вони прийдуть наступної ночі, якщо ми не зможемо вибратися звідси. Вони вичікують, бо думають, що майже досягли своєї мети і що Перстень далі не тікатиме. Боюся, Семе, вони вважають, ніби завдали твоєму панові смертельного поранення, яке підкорить його їхній волі. Побачимо!

Сем захлинувся сльозами.

— Не розкисай! — мовив Бурлака. — Тепер ти мусиш мені вірити. Твого Фродо зроблено з більш тривкого матеріалу, ніж я припускав, хоча Ґандальф і натякав на це. Фродо не загинув, а ми, думаю, зможемо довше протистояти згубній дії рани, ніж сподіваються його вороги. Я зроблю все, що мені до снаги, щоби йому допомогти і зцілити його. Пильно стеж за ним, поки мене не буде!

Він прудко пішов і знову зникнув у темряві.

Фродо дрімав, попри те, що біль від рани повільно наростав, а смертельний холод розпливався від плеча до кисті й до боку. Друзі наглядали за ним, гріли воду й омивали рану. Ніч минула неквапно й утомливо для всіх. Коли повернувся Бурлака, в небі яснів світанок і виярок заповнювало сіре світло.

— Дивіться! — скрикнув він і, нахилившись, підняв із землі чорний плащ, який лежав там непомічений, поки був схований темрявою.

За півтори п’яді над нижньою облямівкою він був протятий.

— Це від удару меча Фродо. Та, боюся, це — єдина шкода, якої він завдав ворогові, бо меч цілий, а всі леза, які протинають цього жахливого Короля, надалі ні на що не годяться. Згубнішим для нього було ймення «Ельберет». А для Фродо смертельним мало бути оце!

Він нахилився знов і підняв довгого тонкого ножа. Той холодно зблиснув. Коли Бурлака піднімав його, всі помітили, що на кінці лезо надтріснуте, а вістря його відламалося. Та щойно він підніс лезо до світла, яке дедалі яснішало, їхні очі розширилися від подиву, бо лезо почало танути, а потім і зовсім розчинилось у повітрі, мов дим, а в руці Бурлаки залишилося тільки руків’я.

— На жаль! — вигукнув він. — Рану Фродо завдали саме цим проклятим ножем. Мало хто так знається на цілительстві, щоби протистояти дії цієї згубної зброї. Та я зроблю все, що зможу.

Він сів на землю, взяв руків’я кинджала і поклав його собі на коліна, а тоді завів над ним повільну пісню незнайомою гобітам мовою. Потому відклав руків’я, повернувся до Фродо і лагідно проказав слова, яких інші не розчули. А далі, з торбинки на поясі, вийняв довге листя якоїсь рослини.

— Шукаючи це листя, — сказав Бурлака, — я зайшов дуже далеко, ця рослина не росте на голих пагорбах, а лишень у чагарниках далеко на південь від Дороги. Там я знайшов її в потемках за запахом листя.

Тоді він розкришив листок пальцями, і той запахнув гостро та солодко.

— Добре, що я зміг її знайти. Адже це — цілюща рослина, яку люди зі Заходу принесли до Середзем’я. Вони називали її ателас, одначе тепер він рідко де росте: лише поблизу тих місць, де вони колись мешкали чи розбивали табір; на півночі про нього майже ніхто не знає — за винятком тих небагатьох, хто мандрує в Нетрях. Ателас надзвичайно цілющий, але таку рану, як ця, він усе одно ледве чи вилікує.

Бурлака кинув листя в окріп і промив тим варивом плече Фродо. Пара збадьорливо пахла, й ті, хто вцілів, відчули, що їхній розум заспокоївся та очистився. Зело трохи подіяло також і на рану, бо біль і відчуття холоду в боці Фродо послабшали; проте рука не ожила, він не міг ані підняти її, ні поворушити нею. Гобіт гірко шкодував про свою нерозважність і докоряв собі за слабкість волі, адже збагнув тепер, що, одягнувши Перстень, послухався не власного бажання, а наказу ворогів. Міркував, чи не буде довіку калікою і як тепер їм усім продовжити подорож. Він почувався надто слабким, аби навіть стояти на ногах.

Решта обговорювала те саме питання. Вони вирішили покинути Вершину Вітрів якнайшвидше.

— Тепер я думаю, — сказав Бурлака, — що ворог стежить за цим місцем уже кілька днів поспіль. Якщо Ґандальф і був на цьому пагорбі, то його змусили податися геть, і він не повернеться. Хай там як, а ми після заходу сонця будемо тут у великій небезпеці — з огляду на напад минулої ночі, — й ледве чи деінде нам загрожуватиме небезпека страшніша.

Щойно день набрав сили, вони похапцем поснідали й зібрали речі. Фродо не міг іти, тож його супутники розділили переважну частину клунків між собою, а його посадили на поні. За останні кілька днів та нещасна тварина зазнала дивовижних змін: вона здавалася вже гладшою та міцнішою, ніж спершу, та ще й почала виявляти прихильність до своїх нових господарів, особливо до Сема. Біл Папоротняк мусив поводитися з нею справді жорстоко, щоби подорож у нетрях здавалася їй настільки кращою за колишнє життя.

Вони вирушили в південному напрямку. Це означало, що доведеться перетинати Дорогу, але то був найкоротший шлях до більш-менш залісненої місцевості, а їм потрібен був хмиз, адже Бурлака сказав, що Фродо слід зігрівати, особливо вночі, — тим часом і їм усім вогонь слугуватиме бодай якимось захистом. Він також