Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

хотів скоротити подорож, зрізавши ще одну велику петлю Дороги: на схід від Вершини Вітрів вона змінювала напрямок і робила чималий гак на північ.

Подорожні просувалися повільно та обережно в обхід південно-західних схилів пагорба і за якийсь час дісталися до краю Дороги. Там не було ані сліду Вершників. Але, коли вони поспіхом переходили на інший бік, віддалік пролунали два покрики: холодний голос, що гукав, і холодний голос, що відповідав йому. Здригнувшись, мандрівники кинулись уперед, прагнучи добутися до гущавини. Земля перед ними збігала донизу, десь на південь, але була дикою і неходженою: кущі та крислаті дерева росли близько одні біля одних окремими купами, між якими було багато голого простору. Трава була висока, шорстка і сива, а листя в чагарниках зів’яло та пообсипалося. То була не весела земля, а подорож їхня — повільна й похмура. Ледь просуваючись уперед, мандрівники розмовляли мало. Серце Фродо обливалося кров’ю, коли він дивився, як його друзі йдуть обіч нього, понуривши голови та схиливши спини під тягарем. Навіть Бурлака виглядав утомленим і засмученим.

Ще до закінчення першого дня такого ходу болі Фродо посилилися, проте він довго не зізнавався в цьому. Коли минуло чотири дні, то й тоді ні земля під ногами, ні пейзаж майже не змінилися, тільки Вершина Вітрів у них за спинами трохи поменшала, а далекі гори попереду на дещицю наблизилися. Та, якщо не зважати на той далекий крик, вороги жодним знаком не показали, що їм відомо про втечу подорожніх чи що вони їх переслідують. Нічна пора наганяла на гобітів жах, і вони парами стояли на варті, будь-якої миті сподіваючись побачити чорних примар, котрі йтимуть до них крізь сиву ніч, освітлені тьмяним промінням затягнутого хмарами місяця; проте не бачили нікогісінько і не чули ні звуку, крім зітхань висохлого листя і трави. Подорожні жодного разу не відчули присутності зла, як те було перед нападом у виярку. Та сподіватися на те, що Вершники знову загубили їхній слід, було надто легковажно. Можливо, вони вичікують у засідці десь у якомусь вузькому місці?

Наприкінці п’ятого дня земля вкотре почала повільно вивищуватися, піднімаючись із розлогої неглибокої долини, в яку вони перед тим спустилися. Бурлака знову змінив напрямок руху — на північний схід, — і шостого дня мандрівники дісталися до вершини довгого пологого схилу, звідки побачили далеко попереду чубки лісистих пагорбів. Аж ген унизу було видно Дорогу, що огинала підніжжя тих пагорбів, а праворуч від них у прозорому сонячному світлі блідо-сіро виблискувала ріка. Удалині ледве-ледве мріла ще одна річка, яка бігла в кам’янистій долині, напівзахована імлою.

— Боюся, нам доведеться на якийсь час знову вийти на Дорогу, — сказав Бурлака. — Ми дійшли до ріки Сиводжерельної, яку ельфи називають Мітейтель. Вона збігає з Еттенських Пустищ, тролівських вересовищ на північ од Рівендолу, і впадає в Шумноводу аж ген на півдні. Дехто ще називає її Сіряницею. Перш ніж упасти в море, вона широко розливається. Через неї можна переправитись або біля її витоків на Еттенських Пустищах, або Останнім Мостом, у вигляді якого її перетинає Дорога.

— Що то за інша ріка, яку видно вдалині? — запитав Мері.

— Це Шумновода — Бруїнен Рівендолу, — відповів Бурлака. — Дорога багато миль біжить край пагорбів од Мосту до Бруїненського Броду. Але я ще не придумав, як переправитися через ті води. Долатимемо річки одна по одній! Нам справді пощастить, якщо на Останньому Мості нас не чекатимуть супротивники.

Наступного дня рано-вранці вони знову підійшли до краю Дороги. Сем і Бурлака вихопились уперед, але не побачили ні сліду жодних мандрівників чи вершників. Тут, попід тінню пагорбів, пройшов дощ. Бурлака зробив висновок, що він випав два дні тому і змив відбитки всіх ніг. Наскільки сягало його око, жоден вершник відтоді тут не проїздив.

Мандрівники рушили вперед найшвидшим темпом, на який вони тільки були спроможні, й за півтори-три версти побачили віддалік Останній Міст попід коротким стрімким схилом. Їх дуже лякало, що вони от-от можуть зустрітися з чорними постатями, котрі очікуватимуть там на них, але ніхто чужий не з’являвся. Бурлака змусив гобітів заховатись у чагарнику на узбіччі Дороги, а сам тим часом пішов у розвідку.

Незабаром він повернувся, кваплячись.

— Я не бачу жодного сліду ворога, — сказав, — і мене страшенно цікавить, що це все має означати. Проте я натрапив на щось дуже дивне.

Він простяг руку і показав гобітам блідо-зелений самоцвіт.

— Я знайшов це у грязюці на середині Мосту. Це — берил, ельфійський камінь. Чи його залишили тут, чи впустили, того я сказати не можу, проте він дає мені надію. Я сприймаю його як знак, що ми можемо перейти Міст, але на тому боці не наважуся йти дорогою, якщо не матиму якихось певніших знаків.

Подорожні не гаючись рушили далі. Вони безпечно перетнули Міст, не почувши жодних звуків, окрім шуму води, що клекотала, наштовхуючись на три склепінчасті мостові опори. Ще через півтори версти вони дійшли до вузької ущелини, яка вела на північ крізь крутосхили ліворуч від Дороги. Тут Бурлака повернув убік, і невдовзі вони опинились у суворій місцині з темними деревами, які подекуди височіли біля підніж грізних пагорбів.

Гобіти раділи, що безрадісні землі та небезпечна Дорога вже позаду, проте й ця нова місцевість здавалася їм загрозливою і непривітною. Вони йшли вперед, і пагорби поступово вищали. Раз у раз на височинах і на виступах можна було краєм ока побачити стародавні кам’яні стіни та руїни веж — і виглядали вони зловісно. Фродо, який не йшов, мав удосталь часу надивитися перед собою і подумати. Він пригадав розповідь Більбо про подорож старого гобіта і про страхітливі вежі на пагорбах на північ від Дороги, у краю неподалік од Тролівського Лісу, де відбулася перша справжня пригода Більбо. Фродо припускав, що зараз вони перебувають у тій самій місцевості, тож його цікавило, чи не пройдуть вони, бува, поблизу того місця.

— Хто живе в цій землі? — запитав він. — І хто збудував ці вежі? Це часом не країна тролів?

— Ні! — відповів Бурлака. — Тролі не будують. А тут не живе ніхто. Колись, багато віків тому, тут мешкали люди, та нині нікого з них уже немає. Легенди розповідають, що ті люди стали лихим народом, бо потрапили під владу тіні Анґмару. Тут усе було знищено під