Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 43 «Я не можу її втратити»

Тимофій

Останні два тижні були неймовірно завантажені. В офісі купа роботи, але, незважаючи на це, я намагаюся якомога більше часу проводити з Емі. Я хочу зблизитися з нею. Це відбувається дуже повільно — вона досі тримає мене на відстані, а я не наважуюся тиснути, боюся злякати.

Відчуваю перед нею таку провину, що не впевнений, чи вона колись зникне. Сотні разів пожалкував про своє рішення майже шість місяців тому, але вже нічого не вдієш — час назад не повернеш.

Як тільки дізнався, що Марина мені брехала, одразу зв’язався з адвокатом, щоб розпочати процес розлучення. Дякувати Богу, адвокат запевнив, що все пройде швидко.

Як і домовлялися, Марина за три дні зібрала речі та з’їхала. Після того ми більше не бачилися, і я цьому щиро радий. Квартиру, в якій ми жили, вирішив продати — вона була нещасливою, і до того ж постійно нагадувала мені, який я ідіот.

Після подачі документів на розлучення я повідомив мамі про наше розставання. Вона тільки видихнула з полегшенням і сказала, що не здивована. Про Емі поки що нічого їй не казав — не знаю, як вона відреагує. Але я хочу їх познайомити. Я налаштований серйозно. І більше ніколи не відпущу Емі, що б не сталося. Навіть якщо її прощення доведеться чекати роками, я не здамся.

Хоча, чесно кажучи, з витримкою стає все складніше.

Я бачу її — і хочу скуштувати її солодкі вуста. Хочу міцно обійняти й не відпускати. Хочу торкнутися її живота, але не впевнений, що вона дозволить. Вона зараз така мила, а вагітність їй неймовірно личить. Мені здається, вона стала ще гарнішою.

Сьогодні після роботи я заїжджаю в ресторан за вечерею, потім у магазин за свіжою полуницею та букетом квітів. І вже потім їду до Емі.

Останнім часом усі мої вечори проходять саме так.

Я приїжджаю до неї, ми разом вечеряємо, іноді дивимося фільм. Я масажую їй ноги — вона трохи пручається для виду, але я бачу, що їй це подобається. А мені — ще більше. Я ледве стримуюся, щоб не дозволити собі зайвого.

Кілька разів вона засинала прямо під час перегляду. Я відносив її в спальню, обережно вкладав у ліжко… і залишався поруч. Засинав, ніжно обіймаючи її.

Щоразу боявся, що вона прокинеться й зі скандалом вижене мене. Але не міг відмовити собі в цьому. Радію навіть тим митям, коли можу потайки торкнутися її, відчути її тепло.

А зранку завжди прокидаюся раніше й тихо йду, щоб вона не побачила мене поруч.

На вулиці жахлива погода. Зима різко змінилася весною, і тепер, окрім талого снігу, ще й ллє дощ. Київ наче перетворився на Венецію.

Припаркувавшись біля під’їзду Емі, швидко дістаю пакунки та квіти з машини й поспішаю всередину. Але все одно встигаю промокнути. Краплі стікають по обличчю, а волосся наскрізь мокре.

Коли опиняюся біля дверей квартири, дзвоню у дзвінок, і вже за хвилину Емі відкриває. Вона стоїть на порозі у світлих трикотажних штанах і такому ж топі, через що я бачу половину її округлого животика. Зверху накинула довгий кардиган, а на ногах — пухнасті капці.

— Ой, там що, дощ?

— Ага. Намагався все робити швидко, але все одно промок.

— Я зараз принесу тобі рушник, у тебе ж волосся мокре, — говорить і йде у ванну.

Я ставлю пакунки на підлогу, квіти кладу на тумбу в коридорі, знімаю взуття, пальто й одразу несу все на кухню.

Чую кроки позаду, а потім різкий вигук Емі:

— Оооо!

Від цього звуку кров стигне в жилах. Я різко обертаюся й бачу, що вона схопилася за живіт і зігнулася навпіл.

Мене накриває страх. Серце пропускає удари.

— Що таке? Що болить? — перелякано запитую, оглядаючи її. Зовні вона виглядає так само, як і п’ять хвилин тому, але…

Емі мовчить, важко дихає через рот, а потім знову стогне.

— Я… Я викличу швидку! — тремтячими руками намагаюся дістати телефон.

Вона хитає головою.

— Не треба… це вона просто штовхається.

— Що? — перепитую, бо не вірю, що мені не почулося.

— Вона просто сильно штовхнулася й зробила мені боляче. Допоможи мені сісти, — просить, хапаючи мене за руку.

Я не думаю довго — підходжу ближче, підхоплюю її на руки й заношу у вітальню. Саджу на диван.

— Емі, хіба це нормально? — присідаю перед нею навпочіпки, вдивляючись у її обличчя.

— Ну-у… те, що твоя донька гамселить мене так, що в мене зараз печінка відвалиться, — не дуже. А загалом — так.

Я важко зітхаю. Нічого не розумію. Якщо їй від цього боляче, хіба це нормально?

А вона ще й жартує!

Емі піднімає на мене очі, і, мабуть, я виглядаю занадто переляканим, бо вона закочує очі, а потім бере мене за руку й… робить те, що остаточно вибиває мене з рівноваги. Вона кладе мою руку собі на живіт. І я вперше відчуваю поштовхи своєї доньки.

— Вона так сильно це робить? — здивовано запитую, коли маля знову штовхається в мою долоню.

— О, це ще не сильно. До цього було набагато сильніше.

— Тоді вона точно хуліганка, — посміхаюся.

Емі всміхається у відповідь.

— Не роби матусі боляче, хуліганко, — нахиляюся й говорю прямо в живіт. А потім… підсвідомо цілую його. Емі завмирає. Я помічаю, як її шкіра вкривається сиротами. Такого вона точно не очікувала. І я сам не очікував від себе цього пориву. Але мені подобається. Подобається торкатися її живота, цілувати його, відчувати поштовхи донечки.

Ми ще кілька хвилин сидимо так, перш ніж я нарешті підводжуся, згадавши, що в мене досі мокре волосся. Беру рушник, що весь цей час лежав поруч із Емі, і починаю витирати голову. Я не дивлюся на неї, але відчуваю її погляд. А коли все ж піднімаю очі, вона ніяково відводить свої.

— Ти голодна? — запитую, знову повертаючись на кухню.

Емі мовчки киває, але я встигаю помітити легку розгубленість у її очах. Чи то через наш короткий, але такий особливий момент, чи то через несподіваний біль від поштовхів доньки.

— Тоді сідай за стіл, зараз усе розігрію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍