Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

всі його сподівання. Невисокого зросту і граціозної постави, спокійної і лагідної вдачі, принцеса не мала жодних вад. Тож у Каору не було підстав нарікати на долю, але, на жаль, він не міг забути покійної Ооїгімі, і в його серці жила непозбутня туга. «Мабуть, я не зможу заспокоїти душу у цьому житті, — думав він. — І, тільки досягнувши найвищого просвітління, збагну, чим накликав на себе всі ці нещастя, і нарешті знайду спокій». Ось чому тепер він переймався лише будівництвом нового храму.

І от коли минула бурхлива пора свята Камо, після двадцятого дня четвертого місяця, Каору знову вирушив в Удзі. Оглянувши будівництво і роздавши вказівки, що робити далі, він, як завжди, не міг обійти увагою монахиню Бен і поїхати, навіть не глянувши на неї, наче на «засохле дерево»{254}. Під’їжджаючи до будинку, він помітив, що по мосту через річку Удзі рухалася процесія, яка складалася зі скромної жіночої карети у супроводі грубуватих на вигляд воїнів зі східних земель з луками і сагайдаками за спиною і численних слуг.

«Мабуть, якась провінційна пані», — подумав Каору, заїжджаючи у двір. Ще не замовк його передовий ескорт, як процесія наблизилася до будинку, видно, також збираючись в’їхати у двір. Стишивши своїх галасливих супутників, Каору послав дізнатися, хто це приїхав.

«Дочка колишнього намісника провінції Хітаці їздила на прощу у Хацусе, а тепер повертається до столиці. По дорозі туди ми також тут ночували», — відповів якийсь чоловік з провінційною вимовою.

«Та це ж та сама особа, про яку мені розповідали!» — здогадався Каору і, звелівши своїм супутникам посторонитися, послав до новоприбульців слугу з такими словами: «Заводьте карету у двір. Тут ночуватиме ще одна особа, але вона займає північні покої».

Хоча супутники Каору були у скромному мисливському одязі, легко було здогадатися, що вони супроводжують вельми знатну особу. Розгубившись, слуги дочки намісника провінції Хітаці відвели коней набік і шанобливо завмерли. Карету завели у двір і поставили біля західного кінця галереї. У перебудованому будинку ще не встигли повісити завіси, і внутрішні покої проглядались наскрізь. Каору пройшов у ту частину будинку, де ґратчасті вікна були опущені, і через отвір у перегородці між двома кімнатами він став спостерігати, що відбувається по той бік.

Щоб шелест одягу не видавав його, він зняв накрохмалене верхнє вбрання і залишився у спідньому та шаро­варах.

Дівчина, не виходячи з карети, спочатку розпитала у монахині, що за поважний гість зупинився у домі. Однак Каору, дізнавшись, хто приїхав у кареті, заборонив служницям називати його ім’я, і вони, все зрозумівши, слухняно передали їй: «Будь ласка, спустіться. У нас і справді є гість, але він розмістився в іншій частині будинку».

Спочатку з карети зійшла служниця, щоб начебто підняти завіси. Вона була досить миловидна і яскраво відрізнялася від решти почту. Потім з’явилася літня жінка. «Прошу вас, покваптеся!» — звернулася вона до дівчини у кареті.

«Але ж я боюся опинитися у всіх перед очима...» — відповіла дівчина тихим, але приємним голосом.

«І чого ви знову боїтеся? Адже ґратчасті вікна й минулого разу були опущені. Як же вас побачать?» — заспокоювала літня жінка.

Коли Каору побачив, як дівчина боязко сходила з карети, то після першого ж погляду на її голову та благородну постать виразно згадав Ооїґімі. Її обличчя він не розгледів, бо дівчина весь час прикривала його віялом. Серце Каору млосно закалатало. З високої карети на землю її дві служниці спустилися швидко, а от для дівчини вибратися з карети і зникнути у глибині покоїв виявилося нелегкою справою і забрало досить багато часу. На ній було темно-червоне уцікі і хосонаґа кольору «гвоздика», а поверх нього — ще одне вбрання кольору весняної зелені. З того боку перегородки, за якою розташувався Каору, стояла ширма заввишки у чотири сяку, але отвір виступав над нею, і йому було все видно, як на долоні. Він бачив, як дівчина прилягла, боязко відвернувшись від перегородки, за якою він стояв.

«О, ви, напевне, втомилися... Переправлятися через річку Ідзумі сьогодні було особливо страшно... А от другого місяця було легше, коли води у річці поменшало», — казала одна її супутниця. «Та нема нічого страшнішого за подорож дорогами східних провінцій», — згадала друга. Хоча вони безперестанку говорили, їхня господиня, стомлена тривалою мандрівкою, лежала мовчки. Її витягнута рука була надто повною і гарною, щоб належати дочці намісника провінції Хітаці.

Від тривалого стояння на місці у Каору заболів поперек, але він не ворушився, щоб не видати себе. Та раптом молода служниця сказала: «О, який чудовий запах! Якесь незвичайне куриво. Напевне, його запалила монахиня?»

«Справді, дивовижний аромат, — погодилася літня жінка. — Мешканки столиці взагалі відрізняються високим смаком у всьому і стараються не відставати від моди. Наша пані{255}, дружина намісника провінції Хітаці, завжди пишалася вмінням складати аромати краще, ніж будь-хто на світі, але от у східних землях їй не вдавалося цього досягти. Тутешня монахиня живе скромно, але носить вишукане вбрання сірого і зеленувато-сірого кольору, яке їй дуже личить».

Та раптом з галереї з’явилася дівчинка-служниця. «Передайте цілющий відвар для вашої пані», — сказала вона. За нею внесли таці з різними плодами, і служниці заходилися будити дівчину: «Вибачте, а чи не хотіли б ви чогось скуштувати?»

Та оскільки вона не прокидалася, то служниці самі взялися їсти принесене, голосно хрустячи чимось, мабуть, каштанами. Каору ніколи ще не чув подібних звуків, і, неприємно цим вражений, поспішив відійти, але цікавість перемогла, і він знову наблизився до перегородки. Хіба не дивно, що він так несамовито зацікавився особою, яка нічим особливим не вирізнялася? Адже він міг вільно спілкуватися з красунями набагато вищого походження, починаючи від самої Імператриці-дружини, але жодна з них його глибоко не привабила, через що багато хто осуджував його за черствість.

Хоча монахиня Бен послала до Каору одну зі своїх служниць розпитати, як він почувається, але його спритні супутники відповіли, що їхній пан погано почувається і вирішив відпочити. Монахиня відразу здогадалася, що Каору очікує темряви, сподіваючись зустрітися з особою, яку давно шукав, але вона й гадки не мала, що саме зараз він підглядає за нею. Як звичайно, управителі навколишніх маєтків прислали Каору коробки та кошики зі всякою всячиною, призначеною для монахині Бен, яка веліла служницям пригостити нею гостей зі східних провінцій. Потім, причепурившись, вона сама прийшла привітати їх. Вбрання, яким захоплювалися служниці дівчини, справді виявилося вельми вишуканим, а риси обличчя монахині й досі не втратили привабливості і благородства.

«Я сподівалася вашого приїзду ще вчора, — сказала вона. — Чому ви приїхали, коли сонце підбилося так високо?»

«Нашій господині чомусь стало погано, — відповіла літня служниця, — і ми мусили затриматися біля переправи через річку Ідзумі. Правду кажучи, й сьогодні вранці їй не полегшало».

Служниця знову взялася будити дівчину, і та нарешті підвелася. Ніяковіючи перед монахинею, вона відвернулася, і Каору розгледів її силует. Хочу йому ніколи не доводилося зблизька бачити Ооїґімі, тонкі риси її обличчя, виразні очі й прекрасне волосся, але з першого погляду у цій дівчині він побачив саме її і,