Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 18. Тролі дітям не забава

Олег з легкістю поставив мене на ноги, наче я була не важча за мішок з пір’ям. Я миттю вчепилась за люб’язно надану мені руку Ольги, поки моя власна опора приймала опорне положення, після чого я швиденько перековиляла до неї, й була власницькі притягнута до чоловічих грудей. Так-так, я пам’ятаю: тигр свого з пазурів не випускає.

Друзі Колвіна явно не мали наміру кататись на ковзанах, оскільки навіть не перевзулись. Ігор ковзнув по них поглядом згори-донизу:

– Плани змінились?

Ольга мученицькі закотила очі:

– Залишили наших шибайголів на сьогодні бабусі з дідусем, котрі також вирішили тут відпочити, а діточки влаштували у домі побоїще у дусі війни проти темряви й хаосу та, замість того, щоб хоч трохи стомитись у процесі «битви», схоже, накопичили енергії ще більше. Тепер ниють, що їм потрібне поле бою якомога більше й натякають на перенесення його до Снігового містечка. Старше покоління непрозоро натякнуло, що півгодини-годину активних військових дій вони ще витримають, та потім доведеться викидати білий прапор. Щоправда, вони побоюються, що «завойовників» це не зупинить, а моя мама ніколи не прагнула зробити воїнську кар’єру. Лікувати «вояк» – так, а битися з ними – то вже не про її душу.

Сміх Колвіна був легким і таким невимушеним, що я навіть забула на мить про всю його колишню монструозність та невеличкий флер зловісності (для студентів так вже точно!):

– Зрозуміло, – похитав він головою, начебто й чекав чогось подібного. – Пустите у хід тактику вимотуючої війни?

Олег скрушно розвів руками:

– А що робити? Виснажимо «ворожий» резерв та відтранспортуємо до бабусі відновлювати припаси пиріжками, котрих та заприсяглась наготувати до кінця бойових дій. Тож, якщо відчуєте надлишок енергії, приєднуйтесь. Ми будемо у лівому секторі біля лісу.

Колвін схилився до мене:

– Ти – як?

Це ж треба! Мій мовчазний бунт не минув без наслідків, і тепер моєю думкою цікавляться заздалегідь, а не постфактум. Ставлю плюсик до карми професора. Так і бути: сьогоднішній день я обіцяла потерпіти.

– Снігове містечко я також не відмовлюсь побачити, – задерла я голову, ловлячи хитрі очі Колвіна. – Та ще трохи покататись теж не проти.

Обличчя чоловіка осяяло задоволеною посмішкою. Як же! Йому вдалось зберегти хлипкий паритет: і вівці, точніше, одна і не вівця, а, скоріше, дехто схожий на її впертого чоловіка – цілі, й вовки – практично ситі. Дубовські наостанок помахали:

– Не затримуйтесь, бо ж виснажений ворожий загін може спробувати знищити припаси переможців, а союзники ризикують залишитись ні з чим.

Ольга з Олегом пішли, а дечиї руки підозріло стиснулись навколо моєї талії, після чого було винесено вердикт:

– Деяким особам пиріжки точно не завадять.

– Ага! – пирхнула я. – А потім, як фінальний акорд пролунає: «Ось прийде в твій дім весна, а ти товста та сумна!»

Мою щоку обдало палким диханням чоловіка:

– В мене є безвідмовний рецепт, як не допустити, тебе до стану товстої та сумної. Тобі сподобається.

Від цього вкрадливого оксамитового голосу в мене зсередини все стислось у пружину, шкіру спини звело запаморочливим спазмом, а в мізках заполум’яніла червона лампочка, яка відчайдушно сигналила про те, що більшість професорських фраз має однозначно друге дно. Інколи й третє. Тож, мліючи прикривши очі, я підступно облизнула губи кінчиком язика та, пристрасно посміхнувшись, тихо майже прошепотіла:

– Зашморг на шию з лічильником поїдаємих пиріжків?

Колвін у боргу не залишився і його голос залоскотав моє вухо:

– Не вгадала, моя радість. Та обіцяю незабутні враження.

– М-м-м, – з солодким передсмаком простогнала я, – витончені Колвінські тортури? Як же я за ними скучила! Які професор приберіг для студентів п’ятого курсу? Чи для мене складено індивідуальний план?

Чоловічі пальці ковзнули по моєму обличчю, окреслюючи його контур, й долетіло з придихом:

– Звісно. Для коханої дівчини все саме найкраще…, – він витримав драматичну паузу. – Приголомшливий тренувальний майданчик, відбірні блискавки, шикарні ловчі сітки, ексклюзивні аркани та інший магічний інструментарій. Повір, нудьгувати не доведеться. А катувальний агрегат, на ім’я Колвін І.Д., знається у найвишуканіших знущаннях. Тож, зайві сантиметри тобі точно не загрожують найближчі… Скільки ти там обіцяла: рік за чотири? Значить, як мінімум, найближчі шістнадцять років.

Я обережно розвернулась у кільці професорських рук, намагаючись не дозволити моїм ногам поїхати деінде не в тому напрямку, і з єхидцею втупилась у безсовісні очі їх власника:

– Так і знала, що зв’язалась з тираном з садистськими нахилами.

Нахабна усмішка Колвіна плавно перетекла у стражденний вираз:

– Враховуючи особистість тієї, з ким цей тиран зв’язався, він явно страждає ще й на мазохізм.

З моїх грудей вилетіло важке зітхання:

– Ну, поки я ще не у розібраному стані, який мені гарантовано після застосування усього вище озвученого катувального інструментарію, мене, може, ще покатають? А то: як потім кінцівок не дорахуюсь? Нижніх. З ними в мене особливі проблеми.

– Не бійся, Лєрка! – весело мружачись, розсміявся чоловік. – Ти сама казала, що у Лукомор’ї приголомшлива медицина – тебе швидко укомплектують знов, як що, – й покотив мене по доріжці.

Нас вистачило ще хвилин на сорок ранкового у нічній напівпітьмі променаду, за час якого я навіть примудрилась навчитись парі рухів, що надавали мені можливість переміщатись по льоду у відносному стані рівноваги. Та коли після чергової моєї спроби самостійно рухатись я, змахнувши руками, наче лебідь крилами, й миттю розгубивши усю граційність, ледь не полетіла і, ні, не до небес, Колвін, спіймавши мене, запропонував змінити взуття на більш стійке.

Поки добирались до лавочки, де під охоронним закляттям залишилось наше взуття, на шляху трапилась закусочна, й мене майже слізно вмовили проковтнути хоч що-небудь, аби вітер не здув, бо ж цегли ми з собою не прихопили, щоб мені до кишень закинути для противаги. Місце під пиріжки я все ж відвоювала, заприсягшись прирости до Колвінської руки сіамським близнюком, щоб не ловити мене потім по Зимоліссю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍