Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

І чого я ще думаю? Ніби ж розумію, що хочу погодитись, але думки ще розриваються на дві інші частини… Ох, Айлін, дограєшся ж ти…

– Добре. Але коли я звільнюсь, бо теж маю кілька питань, які маю вирішити, а ще книга чекає.

– Звісно.

Він класний, веселий, розумний, а головне щирий, яких я мало коли бачила. Він справді мені подобається, навіть дуже… Але йому ніби чогось не вистачає з того, що є у Баязида чи Валери. І від цього мені стає аж гірко.

Ну чому все це не можна зібрати в одному Тімові?

Абсурд, повна дурня та плутанина, утворилася в моїй голові, яку не могла тепер розплутати. От Карім би сказав… А що б він сказав? Що все те саме, що сама загнала себе в пастку і:

“А я ж вам казав, пані Айлін!”

От як вже чула цей його голосочок з яким любив мене повчати, делікатно натякаючи, що зірки не досить сильно сяють розумом в реальному житті. Звісно, він би про це пожалкував потім… Але поки що чомусь жалкувала лише я.

Аби провітрити мою “зоряну” голову, перед вечерею я спустилася прогулятися. Тім запропонував зустрітись, тож мала б спробувати навести лад у своїх думках. Але де там? Слідом за собою почула чиїсь кроки й лише коли зрівнялись, побачила поряд Валеру.

– І куди це наша панянка на вечір зібралась? – запитав він з якоюсь дивною посмішкою, кілька разів крутнувши ключами навколо пальця.

– Мабуть, туди, де не буде тебе.

– О, – здивувався він, розплившись ще ширше у посмішці, – з чого раптом? Я ж ніби з добрими намірами. Навіть прокатав би з вітерцем…

– Та кому треба твій вітерець! – огризнулась задиркувато я. – Он його тут скільки й без тебе!

Хотілося чомусь додати, щоб білявку возив, але вистачило розуму змовчати.

– Як знаєш.

Ледь чутно торкнувся пальцями кінчика мого носа й пришвидшився до автівки. І щойно він завів двигун, мені аж завити хотілося, бо ж насправді дуже хотілося відчути саме ту їзду. Піднявши підборіддя, я гордо пройшла до пасажирського сидіння. Навіть не запитувала дозволу. Сіла та й по всьому. А нехай думає наступного разу, коли пропонуватиме щось дівчині. Особливо мені.

– Краще пристебнутися.

Скомандував він й повів авто з цих вузьких вуличок. Спершу досить саркастично дивилась на спідометр, але якоїсь миті він впіймав мій погляд і засміявся.

– Айлін, на таких вулицях не цікаво ганяти на швидкості. Май терпіння. 

І дійсно, воно в мене ладне було скінчитись від такої нудної їзди. Та лише до тієї пори, коли Валера не виїхав на широку дорогу. Досить швидко ми подолали чималу відстань. Здавалося, що він вже знав ледь не кожен поворот та з’їзд з дороги. Особливо на поворотах в мене аж дух захоплювало, але навіть тоді Валера пояснював, що ця автівка не достатньо підходить для такої їзди, але призвичаївся навіть за таких умов отримувати задоволення. Мушу визнати… На останньому повороті моє серце так калатало, що була впевнена, що й Валера це чув.

– Саме час щось сказати, Айлін, – всміхаючись промовив він. – Щось на кшталт: “Вау!”, “Це було класно!” чи хоча б “Відстій, Валеро”.

Та повернувшись до нього з роззявленим ротом я й гадки не мала, яким саме словом це все вимовити. Мабуть, трохи шокована і явно його це смішило.

– Це дійсно круто… – видихнула сутужно, але руками досі трималася за сидіння.

– Приємно це чути, Айлін. Як гадаєш, Баязиду теж сподобається? Така їзда...

От тепер я, здається, заклякла, різко глянувши на серйозний вираз обличчя Валери. Наче зіскановував мене аж до кісток. Чомусь від такого погляду мені стало якось недобре. Правою рукою намацала ручку, аби відчинити двері, але Валера їх одразу ж заблокував.

– Що за ігри ти з нами ведеш, Айлін? – напружено промовив кожне слово, наче гвіздок у зоряну домовину… – Татусева донечка настільки загралася в актрису, що захотіла потішити себе грою життями реальних людей?

Але я мотнула кілька разів головою, хоча лише тепер усвідомлювала, що в чомусь він мав рацію. Та жодного слова сказати не могла.

– Реальне життя це не кіно, Айлін! Сподіваюсь, ти сильно кайфонула, спостерігаючи, як ми всі діставали ваші кляті підказки? І задля чого? Задля твого кавалера? Чи тому, що твій язик діє на випередження, а потім знаходяться десь в Україні якісь дурники, які зроблять за тебе твою роботу? – Я мотнула головою, але ж він казав чисту правду, хай навіть дещо емоційно. Витерла стежку зі сліз, спробувавши відвернути обличчя, бо мені було соромно. Але Валера повернув його до себе. Злющий, хоча й так само гарний. – Май сміливість дивитися правді в очі, Айлін! Якщо ти закохана в того типа, то для чого мізки каламутиш Тимуру? Невже ти дійсно така сліпа, що не бачиш, наскільки він залип? І що ти скажеш йому? 

– Вибач… 

– Що вибач, Айлін? Ти граєшся нами, як вередливе дівчисько, аби сподобатися тому, хто на тебе навіть не подивиться. А як же Тім…

– Ти теж не дивишся… – якесь дурне знову потягнуло мене за язика.

– Вибач, що?

Валера ошелешено округлив очі, але не відпустив мене.