Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

17

Аліса лежала на холодній землі, мокра з голови до п’ят і зморена. Дерев’яна маска й досі прилягала до обличчя. Знявши її, вона відчула неймовірне полегшення. Тоді помітила, що вода знову розмазала фарби. Цього разу Аліса вже не буде її перемальовувати.

За мить біль у нозі відновився. Вона підтягла себе руками й присіла, обпершись спиною об стовбур дерева. Їй знадобилося трохи часу, перш ніж голова перестала паморочитися, і вона змогла нормально думати.

Чорна пов’язка на нозі, просякнута кров’ю, сповзла трохи вниз і послабила тиск на рану. Аліса не могла її перев’язати: вузол занадто міцний, тому просто зціпила зуби та підтягнула її вище. Сама кінцівка похолола, довкола рани шкіра отримала синюватий відтінок. Будь-який рух завдавав купу болю.

Переконавшись, що пов’язка на місці, Аліса підвела голову й озирнулася довкола. Між розлогими гілками дерев повз листя пробивалося яскраве сонячне світло. Вона не знала, скільки часу лежала без тями, але точно не п’ять хвилин. Крім її важкого дихання, не було чутно ні звуку. Як для лісу, навіть дивно. Принаймні це означало, що за нею ніхто не гнався.

Глибоко вдихнувши, Аліса обперлася руками на стовбур і повільно підвелася. Якщо її не буде на заняттях, Дараган легко все зрозуміє, а тому вона має поквапитися. Можливо, в Академії взагалі вже обід, і її пропажу давно помітили. Однак який сенс жити без надії?

Аліса впізнавала це місце біля річки. Академія розташовувалася далеченько звідси, та й сама дорога нелегка. Оскільки йти треба було в будь-якому випадку, вона підняла маску, знайшла собі палицю для опори та помалу рушила вперед. Кожен крок їй давався важко, від болю наростав гнів, а весь настрій загалом нагадував напівмертву жагу до життя.

— Слухайте, шановні велетні, — голосно промовила Аліса до дерев. Для людей без магії вона здалася б навіженою. — Я знаю, що ви зараз мене бачите. І я знаю, що вас про це можуть запитати. Так ось, — говорила між важкими вдихами. — Нічого не показуйте. Якщо хоч хтось з вас видасть мене людям, я спалю дощенту весь ліс. І це не порожні слова. Я насправді спопелю ліс.

У відповідь дерева мовчали, і тільки вітер злегка похитував гілля. Аліса вважала, що вони зрозуміли.

Вона блукала густим лісом близько п’ятнадцяти хвилин, ледве переставляючи ноги. Біль і розпач швидко заполонили голову. Думки вирували без жодного ладу, плутались між собою і зникали.

«От чому зі мною завжди так трапляється? Чому постійно, коли щось може піти не за планом, воно обов’язково це зробить, так ще й притягне гірші наслідки? Довірте мені врятувати світ, і я випадково знищу його в процесі! Треба було погодитися на пропозицію Нейта й не запускати шоу. Сиділа б зараз у підвалі під ковдрою, Джейн лікувала б ногу, а він би заспокоював у проміжках між вичитуванням. Ні, треба ж втекти! Нащо мені взагалі вертатися в Академію з такою вдачею? Почекаю трохи довше на нового Звіра й на цьому все, до побачення. Іронія долі: попалася в капкан і була з’їдена монстром. Звучить, як нічогенький заголовок для газети Робіна. Ех, а як він гарно полетів об шафу. Не дарма той прийом із заняття повітряних вивчила. Треба буде ще за ними підглянути, може, літати навчусь. Це зараз би тут аж ніяк не завадило».

Раптом Аліса почула здалеку підозрілий шум. Вона зупинилася на місці, обернувшись. Нічого, але якесь дивне чуття підказувало, що треба чекати біди. Аліса заплющила очі, опустила босу ногу на землю й прислухалася. Дерева, маленький заєць, важкі лапи. Їй здалося, наче їй наступили на голову. Так, це безсумнівно Звір.

— Та якого ж дідька? — вилаялася Аліса, пришвидшивши ходу. Вона бурмотіла собі під ніс, намагаючись заспокоїтися: — Ти мене не зжереш, паскудо рогата! Мені ще рано помирати. Я тільки жити почала. Не чіпай, трясця, принцесу!

Бар’єр був близько. Аліса вже чула попереду відлуння наказів із гвардійського тренування. Проте ще гучніше до неї долинали кроки й хрипле дихання голодного Звіра. Він поруч, він наздоганяв, вона знала. Він її бачив, вона його — ні. Мить, і бар’єр опинився позаду, проте Звір уже взяв її слід.

Аліса озирнулася й побачила, що чудовисько бігло чітко на неї. Зовсім близько, їх розділяло лише кілька метрів. Її охопила паніка. Довго не думаючи, вона підняла перед ним стіну землі, викинула геть палицю та з усіх сил рвонула до Академії. Плювати на нестерпний біль. Він ніщо, порівнюючи з можливістю потрапити в пащу того кровожерливого чудовиська.

Нарешті на горизонті показалася висока будівля гуртожитку. Прекрасно, Аліса прямувала у внутрішній двір, а отже, на її шляху хоча б не буде парканів. Коли дерева почали рідшати, вона накинула каптур, надягла свою маску і чимдуж зробила останній ривок. Аліса вибігла прямісінько на тренувальний майданчик. Її поява, м’яко кажучи, здивувала купку гвардійців, які саме виконували вправи для розвитку координації. Вони вирячилися на неї широкими очима, наче побачили не чарівницю в біді, а брудну волоцюгу в чудацькій масці. Серед них десь мав бути і Нейт.

Аліса розмахувала руками, замість сигналу «Біжіть». Вони не зрушили з місця. Зате вона, дивлячись на них, не помітила клятий пеньок обрамлення і, спіткнувшись об нього, не втрималася на пораненій нозі й впала на землю. Перед очима все потемніло. Аліса міцно заплющила їх, і за мить це пройшло. Вона, мокра, змерзла, без одного черевика, у масці, що ускладнювала дихання, та з пов’язкою на нозі, лежала на виду в усіх надворі. Хоч натовп не такий і великий, її накрив сором. Принаймні вони не реготали, а просто мовчки витріщалися на її маску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍