Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

його щоденне життя, а він — про існування нікчемної провінціалки, приреченої нидіти серед бідних рибалок. Його увага — величезна честь для мене». Вона справді-таки соромилася свого низького становища й не думала зближатися з Ґендзі.

Хоча Нюдо та його дружина й раділи, що нарешті почуто їхні молитви впродовж багатьох років, але не могли позбутися зловісного передчуття: «А що, як ми необачно зведемо дочку з Ґендзі, а він уважатиме її негідною своєї уваги? Хоча він, як кажуть, і чудова людина, але може завдати їй чимало горя. Занадто великі надії ми покладаємо на невидимих будд і богів, але забуваємо про його наміри та наперед визначену доччину долю». А тим часом Ґендзі наполягав: «О, я так хотів би почути звуки кото вашої дочки на тлі плескоту морських хвиль! Було б дуже шкода, якби цього не сталося...»

Нюдо потай вибрав сприятливий день і, не слухаючи побоювань дружини, нічого не кажучи своїм послушникам, сам постарався якнайкраще прикрасити покої дочки, й коли на небо виплив яскравий місяць тринадцятої ночі, послав Ґендзі записку з кількома словами: «Цієї ночі, чудової такої...»[306] «Ну й хитрун!» — подумав Ґендзі, але переодягнувся в носі й, коли стемніло, вийшов з дому. Йому приготували прекрасну карету, але вона здалася йому надто пишною, і він поїхав верхи на коні, взявши з собою тільки Кореміцу. Їхати довелося далеченько. У дорозі, дивлячись, як мерехтить на безкрайній поверхні затоки місяць, яким люблять милуватися закохані, він мимоволі згадав Мурасакі, що залишилася в столиці, і вже був готовий повернути коня й мчати до неї.

«Осінньої ночі,

Коню, як місяць сріблистий,

Мене понеси

В піднебесся, щоб хоч на мить

Я побачив кохану», —

зірвалося з його вуст.

Будинок під горою, з усіх боків оточений деревами і дбайливо доглянутий, справляв приємніше враження, ніж пишна й велична будівля на узбережжі, й Ґендзі, уявивши собі, що людина, яка в ньому живе, приречена на самотність і сумні роздуми, відчув до неї гострий жаль. Поруч з будинком була молитовня, голос її дзвону, поєднаний з шумом вітру в соснах, звучав сумно, а коріння дерев, що росли на скелях, відзначалося особливою своєрідністю. У саду не вгавали осінні комахи. Ґендзі обдивився навколо: покої, де жила дочка Нюдо, були ретельно прибрані, а кипарисові двері, крізь які в будинок проникало місячне сяйво, виявилися прочиненими...

Коли він зайшов і, трохи заспокоївшись, спробував заговорити з дівчиною, вона не відповідала — видно, вирішила не підпускати його близько до себе. «О, яка вона горда! Навіть вищі за неї столичні пані не чинили б такого опору, якби тільки я з ними заговорив. Може, вона зневажає мене, приреченого на вигнання? — мучився думками ображений Ґендзі. — Та й силоміць домагатися свого не годиться. Так можна всю справу змарнувати. Але ж і визнати свою поразку — також ганьба». От шкода, що ніхто з досвідчених людей не бачив, яким розгубленим він був у ту мить!

Шнурок від переносної завіси торкнувся струни кото «со», і вони задзвеніли. Тоді Ґендзі уявив собі, як дівчина невимушено, на самоті, тихенько перебирає струни, і, знову зацікавившись, спробував з нею заговорити: «Я так багато наслухався про вашу майстерну гру, що сам хотів би її почути...

О, я так хотів би

Комусь відкрити,

Що в мене на душі!

Тоді розвіявся б наполовину

І сон тяжкий у цьому світі».

На це вона відповіла:

«Моїй душі,

Яка щоночі

Від сну до сну блукає,

Несила розрізнити,

Де сон, а де ява».

Її відповідь мимоволі нагадала йому про пані Рокудзьо, яка жила тепер у далекому Ісе.

Ґендзі з’явився так раптово у тихій оселі дівчини, що вона, приголомшена несподіванкою, помітивши його, сховалася в сусідній кімнаті й якимось чином міцно замкнулася. Вторгатися силоміць до неї він не хотів, але хіба міг визнати себе переможеним?..

Дівчина була тендітною і стрункою — словом, перевершила всі його сподівання. Він щиро радів з того, що їхні стосунки зав’язалися незалежно від їхньої волі й зовсім не випадково. Зблизька вона здалася йому ще привабливішою, ніж він собі уявляв. Оскільки осіння ніч, зазвичай така нескінченна, виявилася надто короткою, то, щоб не потрапляти нікому на очі, Ґен­дзі поспішив піти, запевнивши дівчину у щирості своїх почуттів. Того-таки дня він крадькома послав їй листа. Схоже було, що його мучили докори сумління. На превеликий жаль для Нюдо, посланця Ґендзі прийняли без належної в таких випадках урочистості[307], бо в будинку під горою також уникали передчасного розголосу.

Відтоді Ґендзі час від часу відвідував дочку Нюдо. Іноді він утримувався від цього, побоюючись зустріти по неблизькій дорозі гострих на язик рибалок, і тоді вона зітхала: «Я так і знала...» — а Нюдо, охоплений сумнівом — «справді, всяке може трапитися...», — забувши молитися про рай, тільки те й робив, що чекав на Ґендзі. Він мав такий розгублений вигляд, що в кожного міг викликати співчуття.

Думка про те, що Мурасакі в садибі на Другій лінії якось могла про все це дізнатися і хоча б жартома дорікнути за зраду, доводила його до розпачу — його мучив сором і жаль, а це свідчило про його глибоку любов до неї. «О, навіщо я колись такими своїми нічними походеньками завдавав їй душевних страждань?» — каявся Ґендзі, бажаючи ще раз повернутися в минуле. І навіть коли бачив дочку Нюдо, сумував за Мурасакі й писав їй щирішого й докладнішого, ніж зазвичай, листа: «Душа болить, коли згадую, як мимоволі я мучив Вас своїми легковажними вчинками, але, на жаль, і тут мені приснився якийсь дивний короткий сон. Нехай моє непрохане зізнання переконає Вас, що я нічого не приховую. О так, я не забув своєї клятви...

Як згадую Вас,

Сльози з очей

Без упину течуть,

Хоча для розради я, мов рибалка,

Водорость[308] мимохідь зірвав».

Вона відповіла спокійно, ніби нічого не сталося, закінчивши лист такими словами:

«Ваше щиросерде зізнання пробудило в моїй душі безліч думок...

Ви присягалися,

І я сподівалась,

Що хвилі й справді

Не перекриють ніколи

Сосни на вершині гори...»[309]

Цей єдиний докір так зворушив Ґендзі, що він не відклав листа, а перечитував його не один раз і, природно, після того тривалий час перестав навідуватися до будинку під горою.

Дочка Нюдо, здогадуючись, що збуваються її найгірші побоювання, була тепер справді готова кинутися в море. Досі вона жила під опікою старих батьків, не сподіваючись коли-небудь посісти, як інші дівчата, гідного становища у світі, але дні й місяці, що сяк-так минали, не завдавали їй особливих мук. І хоча тепер вона відчувала, що в цьому непевному світі більше причин для страждання, ніж собі уявляла, все ж намагалася бути спокійною і зустрічала Ґендзі приязно. Хоча з кожним днем і місяцем він усе більше закохувався у дочку Нюдо, але те, що у столиці за ним тужила інша дорога йому особа, так його мучило, що він часто проводив ночі сам-один. У ті дні Ґендзі багато малював і поруч з малюнком записував свої думки, щоб дати Мурасакі привід для відповіді. І ці малюнки