Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Ваш син... — Адам на мить зупинився, а потім додав: — Скоріш за все, вже ніколи не стане тим, ким був.

Жінка впала в новий потік ридань.

І цього разу Адам не спробував зупинити її.

Він знав, що це безглуздо.

***

Тиша, що заповнила простір між ними, була важкою і нерухомою, ніби сама кімната затамувала подих, слухаючи цю сповідь. Мати Габріеля сиділа, опустивши плечі, ніби тягар минулого, що довгі роки пригнічував її, раптом став нестерпним. Її голос лунав рівно, майже беземоційно, як у людини, що змирилася зі своїм болем і більше не шукає розради.

— Після тієї розмови в мене не було іншого виходу, окрім як продовжувати водити тебе до тієї лікарні, — її голос був тихим, але кожне слово врізалося в простір, залишаючи невидимі шрами. — Те, що вони зробили з тобою, тільки вони й могли виправити.

Вона зробила коротку паузу, ніби збираючись із силами, а потім продовжила:

— Адам казав, що це невиліковно, що тебе вже не повернути. Але я... я не могла повірити в це. Я сподівалася, що експеримент все ж таки приведе до успішного результату, що вони знайдуть спосіб виправити те, що з тобою зробили.

Її руки міцно стиснули край сукні, поки вона говорила.

— Але після тієї розмови Адам зник.

Габріель повільно підняв голову.

— Зник?

— Він більше ніколи не з'явився в лікарні, — мати похитала головою. — Чи він сам пішов, чи його змусили—я не знаю. Я намагалася знайти його, телефонувала, навіть приходила за адресою, що він вказував у документах. Але... нічого. Ні номер, ні місце проживання більше не були дійсними. Він просто... зник. Наче його ніколи й не було.

Габріель не відповів. Йому здавалося, що ця історія розгортається перед ним, як похмурий театр, у якому всі тіні минулого грають свої ролі, а він лише безмовний спостерігач.

Мати повільно зітхнула.

— Після того, як Адам зник, я залишилася наодинці з їхніми методами. Ти майже весь час був підключений до апаратів. Твоє тіло було тут, у цьому світі, але твій розум... він давно належав їм.

Габріель відчув, як по його спині пробігли мурахи.

— Це місце, в якому ми зараз перебуваємо, — її голос затремтів, — це поле їхнього впливу. Всі ці жахіття, кошмари, що ти переживаєш тут, — здебільшого їхня робота.

Він повільно обвів поглядом кімнату, темні стіни, потріскану підлогу, важкі штори, що ледь ворушилися в невидимому протязі. В усьому цьому було щось... хибне, щось, що не належало його реальності, а було сконструйоване штучно, зібране з уламків чужої волі.

— Але... — мати підняла очі, і в її погляді з'явилося щось більше, ніж просто втома, — ти вже сам доповнив картину.

Її очі повільно ковзнули в бік.

На Сапфіра.

Маленький хлопчик стояв осторонь, мовчазний, його великі очі, що зазвичай випромінювали грайливу іскру, тепер здавалися серйознішими. Він слухав. І розумів більше, ніж хотів би.

— Він... — Габріель мимоволі ковтнув сухість у горлі.

— Це не вони, — сказала мати. — Це ти.

Габріель застиг.

— Він—витвір твоєї уяви, — жінка говорила спокійно, але в її голосі було щось ніжне, майже трепетне. — Це результат твого страху. Ти створив його тому, що був самотнім, тому що тобі потрібен був хтось, хто не зникне.

Вона знову подивилася на Сапфіра.

— Йому не судилося існувати, але він тут. Тому що ти цього хотів. Тому що твоя душа прагнула голосу, що не дозволить тобі загубитися остаточно.

Габріель повільно обернувся до хлопчика.

Той мовчки дивився на нього.

Габріель вдивлявся у знайомі, пустотливі, а часом колючі очі, у риси обличчя, які були наче змальовані з його власних дитячих спогадів, у ту легку усмішку, що завжди балансувала на межі насмішки та щирості.

І він видихнув.

Полегшено.

Сапфір—його створіння. Не лікарів.

Його власний голос, його внутрішній світ, що не дозволяв йому зникнути в темряві, що був поруч навіть тоді, коли весь світ перетворювався на уламки.

Сапфір моргнув, нахилив голову і раптом широко всміхнувся.

— Ну нарешті, Гейб, — хмикнув він, запхавши руки в кишені. — Ти довго доходив до цієї думки.

Габріель не відповів, але щось у ньому відчутно змінилося.

Він знав, що все ще застряг у цьому кошмарі. Що лікарі продовжують тримати його в пастці. Що попереду ще багато запитань, на які йому доведеться шукати відповіді.

Але тепер він знав одне:

Він не самотній.

І поки його власний розум боровся за свободу, поки він не здався — у нього все ще був шанс знайти вихід.

Раптом у Габріеля спалахнув біль.

Ніби тисячі голок одночасно вп'ялися в його череп, наче сам простір стискався навколо нього, зменшуючи світ до єдиної точки, в якій не було нічого, окрім цього нестерпного відчуття.

Він різко схопився за скроні, його пальці вп'ялися у власну шкіру, ніби намагалися зупинити бурю, що розгорталася в його мозку. Ноги підкосилися, і він упав на коліна, відчуваючи, як світ тремтить довкола, спотворюється, змінює обриси.

— Гейб! — Сапфір миттєво кинувся до нього, його маленькі руки спробували схопити Габріеля за плече, втримати, не дати впасти далі.

— Синку! — голос матері лунав відчайдушно, але далеким відлунням.

Габріель намагався щось сказати, але біль різонув його свідомість, розірвавши всі думки.

Він закричав.

І тоді—гучний, як дзвін, голос заполонив усе.

Жіночий, чистий, але сповнений тривоги.

Меліса.

Вона співала.

"Рятуй себе, не зупиняй,
Маски з лиця зніми, не гай.
Темрява не вічна, ти живий,
Світло в тобі, не будь чужий."

Габріель розплющив очі, але перед ним не було ні кімнати, ні матері, ні Сапфіра.

Лише нескінченний морок, крізь який лилася ця пісня, як останній промінь світла.