Читати книгу - "440 днІв без тебе (усім, кого торкнулася війна), Людмила Міщук"

Як ти, Іванку? Бачу, скучаєш за Аллою… А за мною?.. Я так хочу притулитися до тебе і слухати, що ти розказуєш…

04. 07. 15. День сімдесят перший.

Обривали вишні, малину. Ти наговорився з донечкою. Сьогодні ти геть сумний… Чи мені так здалося?

Знаєш, так часто щемко на душі, я вже й стараюся гонити різні думки, але важко. Відчуваю, як з кожним днем старію: більше втомлююся, нічого не цікавить, десь щось болить…

Палила в плиті і прочитала цікаву притчу.

В одній звичайній людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але поводили себе чомусь по-різному.

Кохання було від природи сліпим, Любов мала стопроцентний зір.

Коли Кохання не помічало недоліків,  Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи.

Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами.

Коли Кохання розсипалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем.

Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду.

Коли Кохання кричало: «Я не проживу без тебе!», Любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.

Коли Кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи.

Коли Кохання, дивлячись на постаріле зів’яле лице, відвернулося і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, покинувши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя холодними посинілими губами.

– Я тут безсила, – сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.

– Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого «колеги», зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю людську душу.

– Все просто, – відповів старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ. – Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо.

Коли народилася Любов – посміхнувся Бог.

А посміхається Він, повірте, не так часто.

05. 07. 15. День сімдесят другий.

Чула в новинах: сьогодні обстріляли Старогнатівку, це ж твоя місцевість. Батечку, бережи себе, я тебе дуже прошу: для мене, донечки, батька. Тут все здається так просто, звично, як завжди, а насправді…

Вітя зловив гарну рибу. Доня поїхала і я знов сама… Хочу плакати!!! І далі моє життя, моя радість поділяються від дзвінка і до дзвінка.

06. 07. 15. День сімдесят третій.

Нічого не роблю – в нас 35° С, неможливо бути на дворі.

07. 07. 15. День сімдесят четвертий.

О! Я сьогодні хазяйка – вибрала відро огірків! Менша жара, то в городі трохи була. Потім пенсію забрала, за світло заплатила.

Ти сьогодні веселий, жартуєш – я рада і спокійна.

У доні море паперових клопотів – уся в роботі.

Був на передовій…. Ти собі навіть і не думаєш, скільки і чого я собі науявляла.

08. 07. 15. День сімдесят п’ятий.

Прополола столові буряки і моркву, поки є зранку вітерець і не жарить. Алла веде щоденник витрат у місті, хазяює на кухні.

Я така рада тебе щодня чути і так жду ваших з донечкою дзвінків.

Ух, у нас дощ увечері линув!

09. 07. 15. День сімдесят шостий.

Таточку, мені так стає страшно: твої новини про вибухи і здачу території нашими в голові родили мільйон тривог. Бережи себе, ми тебе дуже любимо і тривожимося. Я так жду тебе додому!!!

Нікого вдома нема – хоч наплачуся… Господи, поможи все перенести, дай нам спокій…

10. 07. 15. День сімдесят сьомий.

Я вже почала консервувати огірки, хазяйка!..

Ура, сьогодні приїде Аллуся, розкаже, як перший день вступної кампанії.

Сьогодні в новинах казали, що обстрілюють з танка дорогу Донецьк – Волноваха. Це ж ваших, так?

11. 07. 15. День сімдесят восьмий.

Спала до 9 години, лежень. Доня обірвала малину, аґрус, вишні, смородину.

Ванюшко, приїжджай скоріше додому, ми всі тебе так ждемо! Ти все менше пояснюєш, де був і що робив. А я й не питатиму… Страшно…

Копії паспорта Алла вишле з Луцька. Нарешті побачила ваші групові фото – гарні. Хай береже вас Бог. Повертайтеся живими до своїх родин.