Читати книгу - "Акабадора, Natasha"

глава 8

Наступного ранку Вікторія знову не поснідала — вона весь час думала. Ця людина залишила по собі сильний слід, змусив задуматися. А й справді — чому? І звідки птахи? Може, це якийсь трюк? Може, вона звичайна клоунка, яку всі використовують задля розваги… Але навіщо тоді ці нещасні, яких вона звільняє?

Думки не давали спокою.

До неї зайшла Карліта — вона була занепокоєна тим, що дівчина вже другий день нічого не їсть.

— Люба, з тобою все гаразд? З ким ти вчора бачилася?
— З Аргеном бачилася… Він такий хороший… і дуже розумний! Карліто, скажи, будь ласка, це правда, що ми просто позбавляємо людину життя…?
— Що, дівчинко моя, що з тобою? Чому ти почала сумніватися? Хто тобі це сказав??
— Арген сказав, що я не акабадора, бо треба народитися в родині, де вже є акабадора… і взагалі, це з птахами — цирк просто...

Карліта нічого на це не відповіла, але попередила, щоб дівчина менше спілкувалася з цим чоловіком. Та не так сталося — після роботи Вікторія щодня бігла до Аргена й проводила в нього вечори. А потім усе більше сумнівалася у всьому, що її оточувало.

— Що ти зі мною робиш? — запитала вона, обіймаючи його.
— Хм… власне, нічого такого. А що?
— Ну, я починаю задумуватись, і ти змінюєш моє сприйняття цього світу!
— Так, це правда. Багато знайомих кажуть, що після розмов зі мною вже не можуть мислити, як раніше. Так, це ми вміємо… — і він усміхнувся.
— Що ти сьогодні робила?
— Та нічого, допомагала людям. Втомилася!
— Хм, точно? Допомагала?
— Ну так, ритуал! А що?
— Ну нічого... Я ж тобі вже багато разів казав: по-перше, це не зовсім допомога, а по-друге, якщо ти хочеш комусь допомогти, треба розуміти — кому, чим, і чи взагалі можна.
— Але я ж уже казала, що я роблю і як допомагаю.
— Це не допомога, — сказав він тихо. — Це злочин. А якщо це злочин — значить, ти злочинниця... А якщо ти злочинниця, то тобі до в'язниці...
— Це зараз такий жарт?
— Ні, я серйозно.
— У чому ж злочин? У тому, що я допомагаю піти тим, кому боляче? Що я забираю їхній біль, і завдяки мені вони не мучаться??
— Ну, по-перше, людина сама здатна померти. А по-друге — страждання — це частина життя. Уяви, якби всім було добре — жах, хаос був би, кінець світу…
— Гаразд, мені треба йти… До завтра, рідний.
— До речі, щодо завтра — до мене приїжджає одна знайома. Вона, до речі, вивчає магію, тож, може, щось тобі розкаже — тобі цікаво буде...
— Надовго приїжджає? І хто вона?
— Ну, завтра навряд чи, а от післязавтра... Може, повезу її до наших знайомих… У суботу можна зустрітися в кафе… якщо захочеш.
— Побачимо… якщо буде мало роботи...
— А, до речі, якщо вона раптом спитає, ким ти працюєш — скажи, що студентка, вчишся на медсестру!
— Що?? Навіщо??
— Ну от повір — якщо хочеш, щоб у майбутньому в тебе була нормальна робота — краще так. — І він знову поправив вуса.

Дівчина повернулася до кімнати — там її чекали Карліта й Андре.

— Привіт, присядь, поговорити треба, — сказав Андре.
— Як я розумію, ти закохалась?
— Ну… не те щоб… Але він дуже милий і турботливий…
— От як… Послухай, тобі потрібне потомство, щоб передати професію. Але він не той, хто зможе дати тобі родину. Він навіть дружби не дасть. Розумієш? Є багато хлопців, яким ти подобаєшся! Але він — пробач мене — він не підходить…
— Але я й не думала про дітей! Навіщо??
— Ну, не зараз, але в майбутньому…
— І чому він не підходить? Він розумний, турботливий…
— Гаразд, раз він тобі подобається, я завтра з ним поговорю. Може, ми з Карлітою й помиляємося. Адже головне — це кохання…
— Завтра він не зможе — до нього приїжджає знайома…
— Що ти сказала? — стривожено спитала Карліта.
— Ну, знайома, вона теж займається магією і, можливо, мене трохи підучить…
— Що?? А хто вона йому??
— Він сказав — давня знайома… подруга…
— Простіше кажучи — коханка!
— Ні, це його подруга… і…
— Тоді ти нікуди не підеш!
— Що? Чому? Ні, чому не можна??
— Послухай мене, дівчинко, не йди. Не треба…
— Але…
— Ніяких "але". Потім "дякую" скажеш. Андре, ходімо, поговорити треба    

Карліта й Андре вийшли на вулицю. Карліта нервово закурила:

— Не подобається він мені… Треба його прибрати, він нам усю справу зламає! А вона просто дурненька, він її не любить… Ну що ти мовчиш?

Карліта ходила туди-сюди, захлинаючись тютюновим димом.

— Не треба… Вона сама повинна пройти через це. Так, буде боляче, але коли вона прокинеться — разом із нею прокинеться й її сила. Ходімо в дім, бо вже холодно!

Увесь вечір жінка хвилювалася:

— Ой, біда буде… Відчуваю, біда буде!

За вікном починався холодний осінній дощ, ніби оплакуючи всі події, що сталися.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍