Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 47 «Питання часу»

Тимофій 

Ми з Емі вже тиждень живемо разом. І, чесно кажучи, я насолоджуюся кожною миттю. Якось легко у нас вийшло поладнати — без сварок, без напруження. Іноді вона щось бурчить собі під ніс або невдоволено зводить брови, але це ніколи не переростає у конфлікт.

Кожну ніч ми засинаємо в одному ліжку. Я обіймаю її, відчуваю її тепло, і від цього мені нестерпно добре. Перші дні Емі пручалася, але мій аргумент, що так вони з крихіткою краще сплять, подіяв. До того ж я бачив, що вона сама цього хоче — просто її гордість не дозволяє зізнатися.

Після того як вона знепритомніла й потрапила до лікарні, я вирішив діяти рішучіше. Більше не хочу витрачати час. І, здається, це було правильне рішення, бо завдяки цьому дистанція між нами скоротилася.

Ну, як мінімум, ми вже спимо в одному ліжку, і я без перешкод можу торкатися її. Хотілося б ще цілувати щоразу, коли мені заманеться. Бо коли вона ненароком облизує свої пухкі губи — у мене просто дах зриває. Але, напевно, з цим ще доведеться трохи почекати.

Та я бачу, що моя сніжна королева потроху відтаює. І це лише питання часу.

Сьогодні я прокинувся раніше за Емі. Вона лежала на боці, спокійно дихаючи, її темне волосся розсипалося по подушці, а рука мимоволі лежала на животі. Я не міг відірвати погляду. Видовище було надто гарним, надто природнім. 

Я тихо, аби не розбудити її, провів пальцями по її руці, а потім акуратно накрив її долоню своєю. Хотілося б прокидатися так щоранку. Хотілося б, щоб вона більше не тікала від мене, не тримала цю кляту дистанцію, ніби ми чужі.

— Ти витріщатимешся ще довго? — буркнула вона, навіть не розплющуючи очей.

Я усміхнувся.

— А якщо так?

Емі розплющила очі, примружилася від ранкового світла і сонно позіхнула.

— Це лякає.

— Просто ти дуже мила. Тобі личить вагітність.

— Угу, я схожа на колобка, — знову пробурмотіла вона, насупившись.

— На дуже красивого колобка, — промовив я, нахиляючись і залишаючи м’який поцілунок на її животі.

Емі лише фиркнула, але я помітив, як її губи сіпнулися в ледь помітній усмішці.

— Піду приготую нам сніданок. Є якісь побажання?

Вона задумливо зморщила носик, ніби дійсно обдумуючи своє замовлення.

— Хочу твій омлет.

— Як скажеш, — погодився я, залишаючи швидкий, майже невловимий поцілунок на її губах.

У наступну мить Емі завмерла. Я навіть відчув, як вона на мить затримала подих. Її очі широко розплющилися, а в погляді читався неприхований подив.

Це був перший раз, коли я дозволив собі такий жест. Хоча навіть поцілунком це важко назвати — це було швидко, інстинктивно. І я про це не жалкував.

Я залишив її в ліжку, а сам вирушив на кухню, щоб приготувати омлет. Відкрив холодильник, дістав необхідні продукти й взявся за справу. Омлет уже майже був готовий, коли я почув позаду себе легкі кроки.

— Мені щойно дзвонила Аріна, моя подруга, — тихо заговорила Емі.

— Я пам’ятаю її, — відповів я, обертаючись до неї.

Емі злегка стиснула губи, ніби вагалася, а потім, зітхнувши, швидко випалила:

— Вона запросила нас у гості.

— О, це добре, — я усміхнувся, повертаючись до плити.

— Але… Я можу поїхати сама, якщо тобі незручно, — швидко додала вона.

Я різко підняв погляд і нахмурився.

— Чому це незручно? Я з задоволенням поїду з тобою.

Емі здивовано моргнула.

— Справді? Ну, добре, тоді я напишу, що ми будемо.

Я помітив у її погляді щось схоже на сум’яття, змішане з легким недовірою.

— А чому ти так дивуєшся? — запитав я, схрещуючи руки на грудях.

— Просто… — вона запнулася, а потім знизала плечима. — Не знаю. Це ж мої друзі, ну і ми не разом. 

Я пирхнув.

— Я нічого не маю проти твоєї подруги. І, здається, з її чоловіком ми теж порозумілися.

— Ну… так, мабуть, — пробурмотіла вона, задумливо кусаючи губу.

Я підняв брову.

— Тож ми їдемо.

— Окей. Вона чекає нас на п’яту вечора.

— Домовилися, — кивнув я, ставлячи перед нею сік і салат. — А зараз сідай снідати.

Емі зітхнула, але покірно сіла за стіл.

— Щось ти підозріло турботливий, — пробурмотіла вона, кидаючи на мене примружений погляд.

Я лише хмикнув, а потім, зухвало посміхаючись, відповів:

— Звикай. Це надовго.

Після сніданку кожен зайнявся своїми справами. Мені потрібно було трохи попрацювати, хоч і був вихідний, а Емі доробляла якесь замовлення. Я не раз вмовляв її відкласти роботу, нагадував, що без проблем можу забезпечити і її, і дитину, але вона була категорична у своєму рішенні. Сказала, що їй подобається те, чим вона займається, і вона не хоче втрачати свої навички.

Ближче до вечора Емі почала збиратися. Спершу акуратно вкладала волосся, потім робила макіяж, і в результаті переді мною з’явилася просто неймовірна красуня. Хоча… для мене Емі завжди гарна — навіть у домашньому костюмі, зовсім без макіяжу та з розпатланою гулькою на голові. Але зараз вона була розкішною.

На ній була довга, кремова, приталена сукня з глибоким декольте, волосся лежало легкими локонами, а на обличчі був ледь помітний макіяж. Щоб ми з Емі виглядали гармонійно, я вирішив одягнути темно-бежеві штани та светр-поло трохи світлішого відтінку.

Коли я був готовий, ми вийшли в коридор. Емі дістала кремові чобітки на підборах і сіла на пуф, щоб їх узути.

З кожним днем їй це дається все важче, але, як упертий віслючок, вона не просить про допомогу.

Я зітхнув і, не питаючи дозволу, сів навпочіпки перед нею, почав допомагати.

— Тобі не буде важко на підборах? — запитав, застібаючи блискавку на одному чобітку.

— Ні. Я ж тільки дійду до машини, потім з машини до будинку, а там одразу їх зніму, — відповіла вона, ніби це була найочевидніша річ у світі.

Я невдоволено стиснув губи. Було б краще, якби вона взагалі відмовилася від підборів на такому терміні. Але сперечатися зараз — марно. Емі все одно мене не послухає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍