Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 48 «Не руйнуватиму»

Вечеря у Матвія та Аріни пройшла у теплій, затишній атмосфері. На столі були різноманітні страви, які Аріна готувала разом із чоловіком. Ми невимушено спілкувалися, обговорювали новини та події, сміялися з жартів Матвія. Було приємно спостерігати, як Аріна та Матвій взаємодіють: вони постійно переглядалися, доповнювали одне одного у розмові, і між ними буквально відчувалася гармонія.

Я був задоволений тим, як ми проводили час. Емі теж почувалася комфортно, багато усміхалася, жваво підтримувала бесіду. А коли я ненав’язливо клав руку їй на спину або обіймав за плечі, вона не відштовхувала мене, навіть горнулася ближче. Це було таким природним, що всередині розливалося тепло.

Але в якийсь момент щось змінилося. Емі завмерла, дивлячись на Аріну та Матвія, і на її обличчі з’явилася якась відсторонена, ледь помітна сумна усмішка. Вона майже не говорила до кінця вечері, лише зрідка кивала чи підтакувала.

По дорозі додому вона була замисленою і навіть трохи похмурою. Я краєм ока стежив за нею, поки вів машину, а потім поклав долоню поверх її руки й легенько стиснув, даючи зрозуміти, що я поруч.

— Емі, все нормально? — запитав я, швидко перевівши погляд на неї.

— Так, — вона легенько всміхнулася, але ця усмішка не торкнулася її очей. А потім, ніби намагаючись відволіктися, додала: — Як тобі вечеря?

— Мені все сподобалось. У тебе чудові друзі. І будинок у них гарний.

— Так… Будинок у них неймовірний, — прошепотіла вона, дивлячись у вікно. — Я б хотіла колись у такому жити…

На цьому наша коротка розмова завершилася. Решту дороги ми мовчали. Я бачив, що Емі не готова до діалогу і вирішив дати їй час.

Коли ми зайшли в квартиру, я допоміг Емі зняти взуття і вона майже одразу попрямувала до спальні. Я залишився в коридорі, спершу вирішивши дати їй трохи часу, але через кілька хвилин зрозумів, що її пригнічений стан мене не відпускає.

Я постукав у двері, а потім зайшов.

Емі сиділа на ліжку, опустивши голову, її пальці нервово зчепилися докупи. Я підійшов і сів перед нею навпочипки, м’яко взяв її руки у свої.

— Емі, що трапилося? Поговори зі мною, — лагідно промовив я.

Вона мовчала, не піднімаючи погляду, а потім важко зітхнула.

— Просто… Все це якось… не нормально, — її голос був тихий, майже невиразний.

Я нахмурився.

— Що саме не нормально?

— Усе це, — вона нарешті підняла голову й подивилася мені у вічі. — Наші стосунки, це спільне проживання… Навіщо це все?

Її слова змусили мене відчути неприємний холод у грудях.

— Як це «навіщо»? Ми разом чекаємо на дитину.

— Ми чекаємо на дитину, але ми не разом, Тимофію… І це…, — вона знову зітхнула, відводячи погляд. — Це неправильно.

Я мовчки дивився на неї, обдумуючи її слова. Вона була розгубленою. Можливо, порівняла нас із Аріною та Матвієм. Побачила, що між ними є те, чого у нас поки немає. Але ж я це виправлю.

Я знову взяв її руки у свої й трохи нахилився ближче, змушуючи подивитися на мене.

— Послухай, — м’яко заговорив я. — Я знаю, що тобі важко довіритися. Але просто дай мені шанс. Будь ласка.

— Я боюся, — тихо зізналася вона.

— Моя маленька, моя хороша, — прошепотів я, стискаючи її пальці й ніжно цілуючи їх. — Пробач мене. Я так перед тобою винен… перед вами.

Емі знову опустила очі. Я обережно піднявся й сів поруч із нею, взяв її обличчя в долоні та повернув до себе. Коли вона підняла свої блакитні очі, у них вже стояли сльози. Від цього серце боляче стислося.

— Сонечко, я обіцяю, що більше ніколи тебе не скривджу. Дай мені ще один шанс, і я зроблю все, щоб ти була щасливою. Щоб ви були щасливими.

Вона дивилася на мене, її губи тремтіли, а в очах жевріла надія. Невпевнена, слабка, але вона була там.

Можливо, це був той самий момент.

Я повільно нахилився ближче, даючи їй час відсторонитися, але вона цього не зробила. Лише кліпнула густими віями й затримала подих.

Я торкнувся її губ своїми. Обережно, навіть трохи несміливо. Це був дуже ніжний і легкий поцілунок — як перший подих теплого вітру після довгої зими.

Коли я відсторонився, вона мовчки дивилася на мене. Я бачив, як швидко підіймається і опускається її груди.

— Тимофію, я… — прошепотіла вона.

Я легенько торкнувся її щоки, обводячи пальцем її вилицю.

— Я кохаю тебе, — перебив я, не відводячи погляду. — І вже дуже люблю нашу донечку.

Емі нічого не відповіла. Лише сильніше притиснулася до мене, поклала голову мені на плече й зарилася носом у шию. Я відчув, як її подих обпікає шкіру, як її пальці мимоволі стискають тканину мого светра.

Мені і не треба було почути у відповідь зізнання. Те, що вона знову мені довірилася, вже означало більше, ніж слова.

Я обережно провів рукою по її спині, відчуваючи, як напруга повільно покидає її тіло. Вона зробила глибокий вдих, а потім видихнула, ніби нарешті дозволила собі розслабитися в моїх обіймах.

— Пробач, — раптом прошепотіла вона мені в шию.

— За що? — здивовано нахилив голову, притискаючи її ще ближче.

— За те, що промовчала про вагітність. Коли ти прийшов і повідомив, що йдеш до Марини… я вже знала, що вагітна.

Мої пальці завмерли на її спині.

— Ох, Емі… — видихнув я, ковтаючи клубок у горлі.

Я відчував, як її тіло трохи напружилося, ніби вона чекала моєї реакції.

— Я злився… Дуже злився, що ти приховала від мене це, — сказав я чесно. — Але я розумію, чому ти так вчинила. Особливо, враховуючи, що тебе вже зраджували.

Вона не відповіла, лише притиснулася міцніше, ніби намагаючись сховатися від спогадів.

— Тому я відчуваю перед тобою провину, — продовжив я. — І, мабуть, буду відчувати її все своє життя.

Емілія повільно підвела голову й подивилася на мене.

— Не варто… — тихо сказала вона. — Я пробачила тебе.

Моє серце глухо стукнуло в грудях.

— Але поки моя довіра дуже крихка, — додала вона, її пальці мимоволі стиснули тканину на моєму плечі. — Не руйнуй її більше, Тимофію. Бо наступного разу відновити її буде неможливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍