Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Розділ 14.1. Жива легенда

 

Поки я боролася із забитими кінцівками, важким від води полотном і панічними атаками, неподалік брязкало залізо, скрипіли зуби і, гадаю, звучали матюки. Потім пролунав плескіт і звук жорсткого падіння (мокра плитка гірша за лід, від неї не чекаєш каверзи), а за секунду з’явилося світло.

Воно йшло зверху: із блідо-зелених кристалів, що хаотично стирчали по всій стелі. Я побачила це, тому що саме вилазила на платформу і відпльовувалась, заразом подумки пишучи свій некролог.

«Жила не як люди і померла в незрозумілій дірі», – а більшого я не заслуговувала, хоча щодо немагічного механізму і не помилилася.

Він висів на тій самій стіні, в яку я влетіла головою, але ближче до колони. Досить високо… Навіть незнайомець зі світлової клітки став навшпиньки, щоб дотягнутися до важелів, а він був вищий за мене, загальновизнану «чаплю», десь на півтори голови.

«Принаймні цей тип живий», – знайшла безперечний плюс у ситуації я.

Він теплий, дихає, сердиться, не бачить у темряві, не викликає світло клацанням пальців… Це точно про людину, хай і лаорнійця. Яке полегшення! Не хотілося б зіткнутися з чаклуном: ні із замкненим у часовій (точніше, позачасовій) в’язниці, ні із законослухняним.

– Цікаві обладунки, – сказала я, щоб не мовчати, поки невідомий розглядав мене з гидливою допитливістю на вузькому безвусому обличчі. – Здається, вони важать більше, ніж ти сам. Який сенс їх носити? І де шолом?

Скільки йому було років? Більше тридцяти, менше сорока, точніше я не могла визначити. Якби не важкий погляд чорних блискучих очей, я б схилялася до першого варіанту, але щось у рухах та міміці незнайомця видавало зрілішу людину з великим життєвим багажем.

Він наморщив ніс і вимовив коротку тарабарщину.

– Хочеш зняти залізо? Допомогти? Ні? Ну гаразд, це твій вибір.

До нього швидко дійшло, що я не розумію жодного слова. Його це засмутило, змусило перейти на іншу мову, теж мені невідому, потім на третю – грубу, з частим вживанням шиплячих звуків.

– Не мучся даремно. – Тримаючись за найближчу колону, я випросталася і з надією подивилася туди, де теоретично міг з’явитися ліфт. – Я Вайола.

Мої життєві плани не припускали такого. Як-то кажуть, я не готувалася до цієї теми… Пояснити на пальцях, хто я, чого хочу і що відбувається було мені не під силу.

Незнайомець наче прочитав мої думки. Скривив виразні губи в досадливій посмішці, скуйовдив коротке волосся кольору лісового горіха і прогуркотів повз мене, втративши паростки інтересу. За кілька кроків обернувся, кинув щось, що могло означати і «Дякую за порятунок», і «Я тобі це пригадаю», і «А тут прохолодно».

– Завжди будь ласка, – похмуро відповіла я і поспішила слідом, тому що ліфт спустився до нас, тільки-но невідомий ступив на невеликий виступ платформи.

«Потрібна кров – це дивовижно… Трясця!» – я ледве встигла заскочити всередину.

Чоловік із клітки і не думав брати мене з собою. Ба більше! Він подивився з подивом і вказав на одну з комірок, обгороджених червоними променями.

– Ні, я не звідти і туди не хочу.

На щастя, ліфт не чекав, поки незнайомець визначиться з моїм місцем перебування, а виніс нас у піраміду.

І, між іншим, кришка не розбила нам голови – вона піднялася сама, зависла в повітрі і повернулася на місце, коли ми ступили на підлогу приміщення зі скульптурами.

Навколо розкинулося побоїще. Тіла лежали впереміш із потворними статуями, нині позбавленими прикрас. Троє посіпак капітана Маркоса, двоє чоловіків із міста… Я не знала, хто здобув перемогу. Навряд чи Маркос Чорна Душа. У нього трупів було б набагато більше.

Мій супутник здавався приголомшеним. Він перестав мене ігнорувати. Схопив за зап’ястя і потяг до залитого сонцем майдану, що виднівся в отворі коридору.

– Нас уб’ють. – Я не могла до нього достукатися і не могла його зупинити, тому постаралася внушити собі байдужість до найближчого майбутнього. – Стій! Там Маркос Чорна Душа, і настрій у нього вбивчо скажений!

Ми вибігли на розпечену від спеки бруківку. В очі одразу ж кинулися плями засохлої крові, але невідомий дивився не під ноги. Він озирався з таким приголомшеним виглядом, ніби вперше потрапив у це місце, а потім потягнув мене на піраміду, добре що її ступінчаста конструкція давала змогу знущатися із себе задля примхи.

Я втомилася швидко, приблизно на першій третині шляху до вершини, і опинилась у стані ходячого мішка з зерном. Лаорнієць не зупинявся, тягнув без перепочинку, і я повзла за ним із останніх сил, уявляючи, як падаю без тями, а цей ненормальний крокує вперед, тримаючи мою руку, поки вона не залишиться в його залізному кулаку.

Погано мати багату фантазію… Іноді вона травматичніша за реальність.

Момент істини настав швидше, ніж мені хотілося б. Ноги підігнулися самі собою, кожен судомний вдих приносив біль, серце вискакувало із грудей! Я втратила рівновагу і впала. Вчепилася вільною рукою в камінь і заплющила очі, чекаючи удару наступною сходинкою в підборіддя…

Лаорнієць просто розтиснув пальці. Кинув мене на пів дорозі до вершини, викинув із голови саме моє існування! Подивився як на цуценя, що не змогло наздогнати екіпаж, і розмірено побіг угору. В нього навіть дихання не збилося!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍