Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

– Отже, ти боялася, що ми не дозволимо тобі ростити та брати участь у вихованні дітей, яких ти нам народиш? – виокремлює суть з моїх плутаних пояснень А-атон. − А сама ти цього хочеш? Бути не просто утробою, а справжньою матір'ю нашим дітям. Ти рада носити частинку когось із нас у собі?

– Звісно, рада. Це ж і моя часточка. І так. Я хочу цього, − вимовляю твердо, відкинувши сумніви у своїх силах. Зараз, коли вирішується моя доля і доля мого малюка, що ще не народився, не час піддаватися цій дурній рефлексії. – Я вже люблю цю дитину всім серцем. І хочу бути матір'ю для неї. І для решти дітей, яких зможу для вас народити.

− Любиш, отже? − задумливо тягне мій світлий се-аран, змушуючи мене внутрішньо насторожитися. − Звісно. У настільки схильної до емоцій раси напевно заведено... любити.

З кожним його словом я все виразніше відчуваю, що мене заганяють у пастку. З якої я не факт, що виберусь.

− І не лише своїх дітей, адже так, Ліно? Своїх чоловіків також? – повністю виправдовує мої побоювання А-атон.

Згадую, до чого можуть привести такі розмови. Звісно ж, мої се-аран не відмовляться мати наді мною ще й таку владу. Але я не готова вручити їм своє серце в долонях.

– Не лише, мій пане. У представників моєї раси заведено шукати взаємність у цьому почутті. Жінки закохуються в чоловіків, чоловіки в жінок, сходяться, створюють сім'ю… Любити когось без взаємності дуже боляче й тяжко, такий союз буде недовговічний й травмуватиме всіх. І швидше за все обернеться взаємною ненавистю. Краще вже бути разом, керуючись взаємною прихильністю та повагою. Можна бути щиро відданим і без кохання.

Можна так. Зараз я щиро у це вірю. Це набагато безпечніше, ніж відверто зізнатися собі, що мої почуття до се-аран вже дуже нагадують закоханість. До обох. Це дико, нереально, неможливо… але вони для мене, як дві половинки одного цілого. Нероздільні. Мої. Господарі. Коханці. Захисники. Опора. Ті, ким я дуже захоплююся, в чиїх руках пізнала пристрасть і знайшла безпеку.

Хіба мала я шанс залишитися байдужою? Я відчуваю свою приналежність їм, наш зв'язок, який з кожним днем стає все міцнішим. А зараз так і зовсім відчувається непорушним. Мені страшно, але я вже неминуче ув'язую в них, у своїх почуттях до них.

Але вони, це вони. Не люди. Вищі ашари. Раціональні. Прагматичні. Владні. Жорсткі. Ті, хто звик контролювати все навколо, і себе в першу чергу. Безглуздо, мабуть, чекати від них кохання. А я не зможу кохати й не чекати. Тому своє серце треба тримати у лабетах. Так буде краще для мене. Безпечніше.

Зрештою, я можу вилити всю глибину своїх почуттів на те маленьке диво, що росте у мене під серцем. Частку когось із них двох.

Погляди моїх се-аран стають такими пронизливо-гострими, що можна порізатися. Здається, їм не сподобалися мої слова. Здається, останні... Але я можу й помилятися.

– А ви… раді, що у нас буде дитина? − ставлю я ще одне вкрай актуальне для мене питання. Тим самим відводячи розмову від такої болючої для мене теми. – Здається… це сталося незаплановано. Може, ви не задоволені?

Моргнувши, Са-оір відкриває рота, щоб щось сказати, а потім раптово розпливається в широкій усмішці. Поруч пирхає насмішкувато його близнюк.

– Невже наша се-авін знову не впевнена у тому, наскільки догодила нам? − тягне вкрадливо А-атон, зміщуючись так, щоб стати позаду мене. Обіймає за талію, притискаючись до моєї спини.

Са-оір з іронічним смішком підхоплює мене під сідниці, підіймаючи вгору, поки наші обличчя не опиняються на одному рівні.

І я навіть не помічаю, як раптом опиняюся затиснута між своїми се-аран.

− Ми дуже раді, Ліно. І дуже задоволені тобою. Вдома поговоримо про те, якої нагороди ти б хотіла за ту радість, яку нам принесла.

– Мені не потрібна за це нагорода… – спалахнувши, починаю я, але А-атон обхоплює моє обличчя долонею, закриваючи рота.

– Зате ми хочемо тебе нагородити та порадувати у відповідь, – повідомляє він мені на вухо. – Отже, ти даси нам це. А поки що… – його рука зісковзує вниз на шию, і мої губи жадібно зминає своїми Са-оір, одразу вриваючись язиком усередину.

Тіло, що ще пам'ятає те чуттєве покарання, яке мені влаштували мої чоловіки в залі нагорі, майже миттєво спалахує пристрастю у відповідь. Я можу скільки завгодно забороняти собі кохати їх, але заборонити собі горіти щоразу, коли вони торкаються мене, обіймають, тримають, просто не можу. Та й не хочу. Це сильніше за мене. І я повністю віддаюся цьому поцілунку. Їхнім рукам, їхній владі. Цілую у відповідь одного, потім другого. Хапаюся за їхні широкі плечі, стогнучи і безсило дряпаючи тканину одягу, притискаюся, обіймаю, ніжу у відповідь, вкладаючи у свої поцілунки та дотики всі ті почуття, які не готова визнати вголос. Але ж вони є.

Не знаю, чим би це закінчилося. Але нас несподівано переривають.

Са-оір перший відривається від моїх губ, насторожено прислухаючись до чогось. Морщиться з досадою.

За кільцем світла лунає тихе клацання, шелест дверей, що відкриваються, і в коло вступає, тобто вповзає ні-одо Шаарід. Зі своєю нареченою на руках.