Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

— Все? — нетерпляче кинула Аліса, підвівши голову з руки.

— Все. — Джейн скинула її ногу з табуретки. — За кілька секунд біль зникне, але листя нехай побуде ще з годинку.

— Добре. — Аліса зіскочила зі стільця. Біль зник майже миттєво, змінившись на відчуття мокрого холоду. Тоді в неї з’явилася ідея: — Я так зрозуміла, викладача з ними немає?

Джейн похитала головою.

— Поки тато зайнятий, я тут головна.

— То, якщо я вийду через оранжерею, мені нічого не буде?

— Роби що хочеш, — промовила вона. — Але якщо попадешся, то я тебе не прикриватиму.

— Не попадуся, — сказала Аліса, уже задкуючи до ширми. — Це навпаки, щоб відвести сумніви.

Джейн і не намагалася заперечити, а лише злегка усміхнулася. Відкривши перед собою прохід, Аліса одразу ж очима знайшла серед десятка гвардійців Нейта. Він стояв за столом, крапаючи на маленьку рослину якусь рідину з піпетки, і не помічав її. Однак він мав побачити, що вона не кульгала. Треба привернути його увагу. Добре, що він стояв якраз на її шляху.

— Даруйте, можна пройти? — сказала вона, обійшовши його одногрупника. — Дорогу чарівниці. Дякую.

Нейт почув її голос і навіть припинив робити дослід, але не повернувся. Значить, вона його сама поверне.

Йдучи повз, Аліса зачепила його ліктем.

— Агов! — Він повернувся, розвівши руками. Спрацювало. — А якби я через тебе запоров роботу?

— То переробив би. — Вона мимохіть, можливо, трохи зухвалим рухом відсунула його забруднену руку від своєї чистої синьої форми й зиркнула на обладнання на столі. — Гарний горщик. Не розбий хоч.

— Розіб’ю об чиюсь корону, — пирхнув він, примружившись,  хоча зовсім не злісно.

Які ж у нього гарні очі, коли він не намагається її принизити чи поставити на місце. Аліса у відповідь подарувала йому маленьку усмішку й, впевнено ступаючи, ледь не підскоком, попрямувала до виходу.

***

За пів години блукання головним корпусом Аліса не почула нічого нового стосовно пошуків елементала, а тому зі спокійною душею вирушила відпочити до гуртожитку. Дорогою, однак, несподівана картина змусила її зупинитися. Там, на майданчику для тренувань гвардійців, біля купки її минулих одногрупників майоріла червона й барвінкова форми чарівників. Біляве волосся Маргарет вона впізнала швидко, а по тому й зробила висновок, що вогневик — її невід’ємний супровідник Доріан. Він, регочучи, націлювався з лука на одного бідолаху, ноги якого тремтіли, виглядаючи з-під великого щита. Чому решта гвардійців за нього не заступаються? Де Нейт? Де хоч хтось відповідальний?

— Зараз буде третя, — голосив вогневик. Її сумніви зникли — це точно Доріан. — Як думаєш, щит витримає?

— Ну прошу, не треба! — волав у відповідь нажаханий Робін.

Аліса від злості стиснула кулаки. Ні на мить не вагаючись, вона вирушила до них. Від швидкості її кроків навіть шрам заболів, але вона не надавала цьому значення. Доріан узяв стрілу, приклав її до тятиви й підвів зброю.

— Зворотній відлік! П’ять…

Коли Маргарет помітила Алісу, її посмішка плавно згасла, але вона нічого не сказала.

— Чотири, — вів Доріан.

— Що ти собі дозволяєш? — втрутилася Аліса, підходячи. — Ти збожеволів?

На його очі сірою хмарою насунулося невдоволення.

— Вибач, не розчув, що ти щебечеш.

— То вуха прочисти, ідіоте.

Вона вхопила лук і, не забираючи з рук вогневика, направила його вниз. Стріла врізалася в камінь і впала на землю з ледь чутним гупом.

Щелепи Доріана стиснулися, підкресливши гострі вилиці.

— Дехто напрошується, замість нього?

— Я тебе не боюся, нахабний дурню! — відказала Аліса й жбурнула лук подалі.

Після цього він нарешті підвівся з викладацького столу, вирячившись на неї.

— Дарма ти полізла.

Долоні парубка вмить вкрилися вогнем. Налякав щуку водою. Проте Аліса ступила назад, гадаючи, як їй провчити цього довбня й при цьому не розкрити свою силу.

— Так не цікаво, — раптом пробелькотіла з лавки Маргарет. Вона підійшла з-за спини Доріана й поклала руку йому на плече, весело кажучи: — Інша справа — примус.

Цікаво, наскільки різними можуть бути, здавалося б, однакові очі. Маргарет, як і Марія, довкола зіниць мала море, проте в нього неначе хтось влив гадючу отруту.

— Хороша ідея, — погодився він. — Змусь її зганьбитися гірше, ніж той блазень зганьбив мене в довбаній газеті.

Аліса гадки не мала, про що він говорив, але вона й не те щоб переймалася. Ось задум Маргарет її справді хвилював. Боротися проти примусу майже неможливо. Вдатися до втечі вона вже не встигала, а заткнути рот доньки герцога багнюкою означало власноруч підписати свій смертний вирок. Проте вона не могла просто змиритися без боротьби. Мав же бути інший вихід.

— Зроби щось, що першим спаде на думку, за що ти відчуватимеш страшенний сором, — враз долинуло з її вуст.