Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Розділ 94: У темряві надії

 

Коли Емір зайшов усередину будинку, його серце ледь не зупинилося.

На підлозі, біля дивана, темніла велика калюжа засохлої крові.

— Це… чия кров? — його голос зірвався на шепіт.

Один із жандармів відповів беземоційно:

— Це кров Евсун.

Світ перед очима затуманився.

Емір відчув, як його груди стискає невидима залізна рука. Його тіло заніміло, а дихання стало уривчастим. Він не міг цього витримати.

Різко розвернувшись, він вибіг надвір.

Свіже повітря не допомагало. Він намагався дихати глибше, але не міг. Йому було боляче. Дуже боляче.

Він повільно опустився на коліна.

“Я повинен був бути поруч… Я мав її врятувати…”

Його руки стиснули землю, ніби він намагався втриматися за реальність, що руйнувалася навколо нього.

Через кілька хвилин він піднявся й пішов до моря.

Саме тут, за словами місцевих, потонула Евсун.

На березі працювала жандармерія.

Він підійшов до офіцера.

— Офіцере, я Емір Демірхан, — його голос тремтів. — Чи є якісь новини? Ви щось знайшли?

Офіцер глянув на нього з сумом.

— Новин немає. Тіло не знайдено.

Емір відчув, як у нього задрижали руки.

— Це означає… що вона жива…

Офіцер тяжко зітхнув.

— Можливо, але шанси мізерні. Якщо її віднесло далеко в море… — він зробив паузу. — Мало хто виживає в такій ситуації.

— Але пошуки тривають? — різко запитав Емір.

Офіцер кивнув.

— Так, але зараз темніє. Ми відновимо пошуки зі світанком.

Емір схопив офіцера за руку.

— Прошу вас, не зупиняйтеся! Важлива кожна хвилина! Вона десь там! Вона живе, я це відчуваю!

Офіцер важко подивився на нього.

— Я не можу ризикувати життями своїх людей уночі.

Емір стиснув зуби, але знав, що сперечатися марно.

Жандармерія зібрала обладнання й поїхала.

А він залишився сам.

Стоячи на березі, він вдивлявся в темні хвилі.

Вітер тріпав його волосся, а море здавалося безкрайнім, неосяжним.

Емір стиснув кулаки.

— Пробач, кохана… — його голос зірвався. — Пробач, що мене не було поруч. Пробач, що я не зміг тебе врятувати…

Його очі повільно наповнилися слізьми.

Він заплющив очі.

І згадав її.

Її усмішку. Її голос. Її дотики.

Ті моменти, коли вони були щасливими.

“Ти повернешся, Евсун… Я знайду тебе. Навіть якщо весь світ вважає, що ти мертва… Я в це не повірю. Ніколи.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍