Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Насправді це була спроба сховатись. Так, схованка абсурдна – визнаю.

– Чому – я? – ледь спромоглась промовити хоч щось.

Його долоні миттю обхопили мої щоки, здіймаючи моє обличчя. З переляку я влетіла у два бурхливі вири, розуміючи, що жартами тут точно не пахне. Колвін дивився на мене з цілковитою серйозністю:

– Лєрка, дурне питання! Ти ж повинна розуміти, що на нього немає відповіді. Я не знаю – чому, та точно знаю, що ти мені потрібна. Поруч з тобою я відчув себе живим. Не хочу тебе втратити, – він вдивлявся в мої очі, поки я перелякано ними на нього блимала. – Я справді тебе кохаю, і навіть, якщо ти зараз не відповіси «так», я зроблю все, щоб його почути.

Мені було важко усвідомити, що таке безголове створіння, як я, може когось настільки серйозно зачепити. Тож, я не знайшла нічого кращого, як вивільнитись з його рук, і знов сховатись на його ж грудях:

– Можна я відповім трохи згодом? – зітхнула я. – Мені…, – не знала навіть, як це озвучити.

– Страшно? – продовжив за мене Колвін.

– Угу, – тільки й змогла, що мугикнути.

– І чого ти боїшся? Чи…, – він помовчав, – кого?

Який допитливий! А можна тортури подібними питаннями відкласти на потім?

– Мені треба звикнути, – пробуркотіла з його плеча.

Я відчула, як скрушно здійнялись чоловічі груди:

– До чого?

– Не сахатись, – ледь видихнула, мало не подвиг звершивши.

Ігор обережно поклав долоні на мої плечі й трохи відсторонив від себе:

– Я почекаю, – якось зовсім сумно посміхнувся він. – В мене все одно немає вибору.

В мене, здається, також. Та три місяці відносної волі мені були обіцяні! Цікаво, а потім мене її позбавлять? Треба буде з’ясувати: що малось на увазі? І тільки після цього давати відповідь.

Мої щоки полум’яніли. Так, пам’ятаю: від них хоч багаття розпалюй. Я приклала до них геть схолоднілі долоні:

– Так що там за план? – насилу знайшла сміливість підвести очі на Колвіна.

Він скрушно хитнув головою:

– Боюсь тебе спалити.

От, дякую! Це – щоб я ще більше палахкотнула?! То в вас це добре вийшло, Ігоре Дмитровичу! Сердито мотнувши головою, ніби скидаючи з себе всі ці бісові острахи, я спробувала подивитись на нього цілком спокійно:

– Не згорю, – пирхнула я. – Тож, слухаю.

Ігор витяг з кишені мій кулон:

– Сил в мене, на жаль, зараз не так багато, як хотілось, та мені вдалось перемкнути прив’язку з цього підвісу на себе і створити нову прив’язку, яка буде акумулювати енергію з будь-якого витоку. І цей виток зробимо ми, – він іронічно посміхнувся. – Доведеться погратись в акторів.

– І що ми будемо грати? – напружилась я.

Колвін взяв мене за ліву руку і вклав у долоню підвіс:

– Вискочиш за двері без пальта. Не бійся – змерзнути не дам, – посміхнувся він. – Вибіжиш сміючись, начебто тікаючи від мене: ніхто не зверне увагу на те, що двоє наречених бісяться. Біжи до фонтанчика. Коли я вже буду поряд, удаси, що послизнулась, але саме біля нього. Підвіс непомітно впустиш там же. Я тебе підхоплю. Ну, а далі, – в його погляді замиготіли іскри, чи то бісики, – можна буде й побіситись. Потім зробиш вигляд, що шукаєш кулон. Я скажу – коли.

Біситись – то й біситись! Начебто нічого такого у запропонованій виставі. Та ж я знаю цього бісового професора: по очах бачу, що щось замислив. Але ж обіцяла.

– Просто зараз? – перевела погляд на двері.

– Як готова, то можна й зараз.

– Готова – не готова, – забурчала я. – Наче в мене вибір є. Залишилось тільки на ланцюг мене посадити, щоб не стрибала, куди не треба, і буде вам щастя, Ігоре Дмитровичу!

– Лєра, – погрозливо витріщився він на мене, – знову?!

– Що «знову»? Що «знову»? – позадкувала я до вхідних дверей у передпокої. – Довели бідну дівчинку, памороки забили, а тепер ще й на вулицю у мороз напівроздягнуту виганяєте, – пискнула я, вистрибуючи на ґанок.

Колвін якось надто швидко наздогнав мене, тож, мій вереск вийшов досить переконливим. Я зістрибнула у сніг і понеслась до нещасного фонтанчика. Нещасного, щоправда, у перспективі, та все ж. Професор летів слідком з пальто в руках:

– Я тобі пригадаю «бідну дівчинку, викинуту на мороз», – пообіцяв він мені з дуже підозрілою посмішкою на вустах.

– Начебто я щось вигадала! – реготнула я, повертаючись до нього.

Розігрувати падіння мені не довелось, оскільки я, керуючись своїм дорогоцінним везінням, таки послизнулась, завдяки чому кулон і сам вилетів з моєї руки десь у сніг. Впасти мені все ж не дозволили, підхопивши на льоту й начебто випадково зачепивши рукою фонтан.

– Вдягай пальто, бідна дівчинка, – обдало гарячим подихом моє вухо.

Поки пропихувала руки у рукави, а Колвін застібував на ньому ґудзики, я примірялась до снігової товщі. Мій окомір вирішив, що вона досить значна і, коли був застібнутий останній ґудзик, я (так – підступно), підсікла професора й штовхнула до найближчої кучугури. Не очікуючи від мене такої зухвалості, він почав падати у сніг, та втекти я не встигла, оскільки була схоплена за передпліччя, й звалилась прямісінько на нього. Поки я судомно метикувала, як вирватись з його лап, він нагріб до них снігу й несподівано приклав до моїх щік, їдуче ошкірившись:

– Це, щоб трохи охолола, а то весь сніг тут розтопиш.

Ах, так?! Я стрімко викинула руки вперед, загрібаючи за його головою також снігу і якомога більше, та кидаючи оберемком на нахабне обличчя. Поки Колвін його струшував, обіцяючи мені найвишуканіші тортури, я скочила на ноги й рвонула вперед, а в спину мені вже полетіла сніжка. Поки я нахилялась, щоб і собі зліпити, мене вже перехопили за поперек:

– Ну, все – попалась! Перший раз пожалів, а тепер вмию повністю!

Тримаючи мене однією рукою, другою він зачерпнув сніг, та ще й так добряче зачерпнув!

– Ні-ні-ні-ні-ні! – засмикалась я, бо ж чого-чого, а вмиватись снігом я точно не любила. – Тільки не це!