Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Ігор завмер, тримаючи руку зі знаряддям обіцяних тортур не так вже й далеко від мого обличчя:

– Вираз «тільки не це» означає, що ось «це» можна змінити на щось інше.

– Здирник! – пирхнула я.

– Ще той! – хижо осміхнувся Колвін. – То як?

– Як – що?! – зиркнула на нього.

– На що міняємо?  

Його губи почали наближатись до мого обличчя все ближче, і поки я на них дивилась, наче заворожена, він пошепки додав:

– Починай шукати кулон.

Мене навіть якесь розчарування охопило: ніхто не намагатиметься цілувати? Це ж треба! Я потяглась рукою під комір, удавано полохаючись, що не віднайшла підвіс. Ми одразу ж почали порпатись у снігу, намагаючись його відшукати. Хвилин за десять нашого веселого повзання у напівтемряві він щасливо «віднайшовся» поблизу фонтану, який почав підозріло мерехтіти, і ми, радісно взявшись за руки, перемістились до котеджу.

– Тебе не відстежать? – схвильовано дивилась я у вікно на нещасний фонтанчик, що поступово втрачав свій грайливий вигляд.

– Я замаскував підвіс, тож слідів не залишилось. А в них зараз проблеми з захисним бар’єром, тож, в нього вони почнуть вливати левову частку енергії з загального магфону: безпека понад усе. Це означає, що в них можуть виникнути проблеми з будь-чим, і зламаний фонтан – не найстрашніше, що може трапитись, – відповідаючи мені, Колвін уважно розглядав кулон. – Я хвилин на двадцять зникну під куполом. Хоча котеджі зсередини не відстежуються, магфон може зафонити, поки я буду перекачувати енергію в себе, а нам це не потрібно, – він глянув на мене. – Я можу відкрити проекцію книги, – Ігор кивнув на кристал на столі, – почитаєш, щоб не нудьгувати.

Після досить відвертої (для мене аж занадто) розмови та нашої розвеселої прогулянки в мене чомусь взагалі настрій зіпсувався. Я знизала плечима:

– Що за книга?

– Та, що ти читала напередодні: як керувати стихією вогню.

– Не завадить, – погодилась.

Він вибив пальцями якусь комбінацію на поверхні сфери й переді мною виринула книга, точніше, її образ.

– Користуватись так само, як електронною, – проінструктував Колвін.

– Це – щось на зразок комп’ютера? – кивнула на кристал.

– Можна й так сказати. Тільки геніальніше: вихід на енергоінформаційне поле, тож, якщо знаєш як – можна витягти будь-яку інформацію.

Я з повагою подивилась на пристрій: ні тобі дротів, ні мікросхем, ні чіпів, а працює набагато ефективніше. Земна наука точно не тим шляхом крокує!

– І як ним користуватись?

– Лєр, я все поясню з часом.

Ну, так: як завжди – потім. Навіть обурюватись не стала. Чомусь на мене знов накотив той противний стан байдужості, що й після нападу вовкулаків. Не знаю – чому. Вчергове відчула себе тією покинутою дівчинкою зі свого нічного жаху. Всілась перед книжкою й втупилась в неї. Колвін явно щось хотів ще сказати та, натрапивши на мій скрижанілий погляд, вирішив промовчати й швиденько зник під куполом. А я вирішила почитати з першої глави, котру того разу пропустила, точніше, мені тицьнули під носа інші. І дуже цікаві речі з’ясувала!

Стихія вогню, якщо її цілеспрямовано не розвивати, спонтанно може прорізатись лиш у представників Семаржої знаті, навіть у віддалених нащадків. Це що виходить: хтось з моїх предків походить з Дев’ятизем’я?! Маячня якась! Хоча, Колвін же жив у моєму світі й працював. Чому не міг хтось інший потрапити таким самим чином колись давно? Можливо, всі ті прояви надсил, про які інколи пишуть, мають відношення до людей, котрі походять з інших світів? Треба буде все ж таки допитати з особливою пристрастю професора. Дограється він, що моє ангельське терпіння скінчиться й у хід підуть, як він каже, найвишуканіші тортури!

Він виринув з-під купола так несподівано, що я аж сіпнулась, мало не перелякавшись.

– Пробач, – посміхнувся він винно. – Не хотів тебе налякати.

– Все нормально. Я вже звикла… лякатись, – пробубніла я невиразно.

– Лєра, що сталось? – доволі знервовано дивився він на мене.

Що я мала йому сказати? Що мій найбільший страх – страх самотності? Що я не можу його позбутись, навіть коли навколо мене повно людей? Я заганяю його якомога глибше, та він нікуди не йде і тільки йому відомо, коли він вирине зовні, щоб вчергове нагадати мені – я одна.

На очі набігли бісові сльози. От тільки їх мені й не вистачало! Останнім часом надто часто вони стали навідуватись до мене. Сховала обличчя у долонях, а хотілось взагалі зникнути. Та не з моїм щастям: не встигла й ворухнутись, як опинилась на колінах у Колвіна. Він так ніжно пригорнув до себе, що в мене защемило десь у горлі і я мимоволі схлипнула. Чоловіча рука гладила моє волосся, а сам він мовчав, і за це мовчання я була йому безмежно вдячна: не було в мене ні сил, ні бажання розмовляти, тим більше, щось пояснювати. Я обвилась руками круг його шиї й уткнулась носом в плече. Як не дивно, та саме зараз почало відступати почуття самотності. Так би й сиділа – вічність…