Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 29: Остання перепона

Габріель стикається з образом себе в дзеркалі — але це спотворене, агресивне відображення.Прийнявши це, він інтегрує свої тіні й відчуває внутрішній баланс.

Темрява дрижала, ламалася на уламки, але не зникала.

Габріель стояв перед своєю тінню, відчуваючи, як відлуння їхньої боротьби все ще прокочувалося кімнатою важкими хвилями, що осідали на його шкірі липким страхом. Тінь хиталася, її обриси були рваними, ніби вона намагалася втримати свою форму, але вона не відступала. Очі, якщо це можна було назвати очима, дивилися на нього бездушно, готові знову завдати удар.

Але Габріель більше не боявся.

Він не зробив кроку назад, не підняв рук у захисті, не намагався атакувати. Він лише дивився прямо у темний силует перед собою і заговорив. Голос його звучав тихо, але не слабко. Це був голос, що прозвучав не лише для Тіні, а й для нього самого.

— Я не збираюся більше страждати.

Темрява навколо ніби здригнулася.

— Я не збираюся більше корити себе за свої вчинки, за свої помилки.

Тінь завмерла.

— Я приймаю себе. Я приймаю брехню, яку говорив. Приймаю страх, що змушував мене ховатися за масками. Приймаю всі ті моменти, коли я не був собою.

Повітря у кімнаті стало густішим, як перед бурею. Маски, що спостерігали за ним, нависли, очі їхні виблискували в темряві, але вони не ворушилися.

— Це місце не справжнє, — продовжив Габріель, і з кожним словом його голос ставав твердішим. — Воно контрольоване. Це гра. І якщо це гра, я буду грати за своїми правилами.

Темрява ніби завила. Тінь більше не здавалася мовчазною. Вона загрозливо здригнулася, немов хвиля, що ось-ось обрушиться на нього, і, здавалося, ще мить — і вона знову завдасть удару.

Але Габріель уже не чекав.

Коли рука Тіні різко зметнулася, він перехопив її. Відчуття було жахливим — дотик, ніби холодне лезо ковзнуло шкірою, ніби сама порожнеча стискала його руку. Але він не відпустив.

Замість цього він зробив те, чого Тінь, мабуть, не чекала.

Він обійняв її.

На мить здавалося, що весь світ затримав подих.

Тінь затряслася, її форма почала розпадатися, немов вона не могла витримати цього простого, людського жесту. Вона видала дикий, неприродний звук, що одночасно був і виттям, і шипінням, і розпачем.

І раптом усі маски завили, підхопивши нову пісню, що вирвалася з темряви й розчинилася в повітрі.

"Світло й тінь — одне ціле,
Разом йдуть у бій сміливо.
Та хто бореться із тінню,
Розіб'ється сам невпинно.

Маски змінюють обличчя,
Пристрасть, сум, гнів і величчя.
Та хто маску одягає,
Власне "я" він забуває.

Бій зі світом — лиш омана,
Головна війна — таємна.
Хто себе колись відкинув,
Той навіки в пастку вплинув.

Тож прийми себе, без страху,
Без вагань, жалю й відчаю.
Світло й тінь — одне єдине,
Лише разом — справжня сила..."

Стіни тремтіли. Маски рухалися в танці, їхні губи, очі, вирази змінювалися, мов хвилі на розбурханому морі.

Тінь більше не намагалася вирватися з його обіймів. Вона звивалася, опиралася, вила, але поступово її темрява розпадалася, немов дим, що розчинявся у світлі.

Габріель не відпускав її до останнього.

І тоді, без жодного попередження, тінь зникла.

Залишилася лише тиша.

Габріель важко дихав, його груди здіймалися і опускалися в судомному ритмі, а руки ще зберігали примарний холод, що лишила по собі тінь. Світ довкола став іншим. Маски більше не співали. Вони мовчали. Але тиша була ще гіршою за пісню.

Потім з їхніх нерухомих вуст вирвався шепіт.

Він не був подібний до людської мови. Це був шелест сухого листя, що кружляло в осінньому вихорі; звук води, що просочується між камінням у забутій печері; тріскотіння вогню, що повільно пожирає деревину.

Габріель не відразу зрозумів, що вони кажуть.

Але перш ніж він встиг відреагувати, чиясь тепла, майже нетерпляча рука вхопила його за зап'ястя.

— Ти зробив це, — почувся захриплий, але щасливий голос Сапфіра.

Хлопчик, ще не до кінця вірячи в те, що нарешті може рухатися, кинувся до нього і обійняв так міцно, що Габріель здригнувся. Це був єдиний теплий дотик у цьому холодному, бездушному місці.

— Я думав, ти... ти...

— Я теж так думав, — відповів Габріель хрипло, торкаючись голови хлопчика. Його пальці тремтіли. Він ще не до кінця усвідомлював, що сталося.

Шепіт навколо них поступово наростав, ставав більш розбірливим.

— Випробування подолано...
— Він прийняв себе...
— Три питання, що відкриють шлях...
— До світанку — ваш прихисток...

Габріель різко підвів голову.

Маски більше не хиталися в єдиному ритмі, не кружляли довкола них, як голодні духи. Вони дивилися — всі одразу, всі на нього. В їхніх бездушних очах не було ні ворожості, ні співчуття. Лише спостереження.

— Ти можеш запитати три речі.

Цей голос не належав одній масці. Він лунав від усіх одразу, розливався хвилею, що вібрувала в самому повітрі.

Габріель відчув, як серце в його грудях калатає.

Три питання.

Він не міг змарнувати жодного.

Габріель відчував, як повітря навколо стискається, ніби невидимі стіни цієї примарної зали зрушили з місця й почали зближуватися, залишаючи йому дедалі менше простору для дихання, для думки, для вибору.

Три питання.

У нього не було права на помилку.

Сапфір, усе ще тримаючись за його рукав, важко дихав, але в його очах світилася довіра. Хлопчик вірив, що Габріель знайде правильні слова.

— Що мені варто знати про себе, чого я ще не знаю? — промовив він нарешті, його голос пролунав гучніше, ніж він очікував.

Маски не відреагували одразу. Спершу вони мовчали, немов оцінюючи, чи варте питання відповіді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍