Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Частина 32. «Згоріла хата, гори й сарай»

Виходячи на вулицю, я ціпенію, не вірячи в те, що бачу. Весь цей галас був спричинений людьми, які працюють на мою маму! Ті велетні-мафіозі, що весь цей час лякали нас своїм зовнішнім виглядом, стоять в лінії на колінах перед чорною тонованою автівкою й тримають руки за головою. Працівники моєї мами важко дихають, нависаючи над амбалами з клану Кестукі, аби останні не утнули необачних дурниць. Харуно Мебукі — моя мати — обережно відчиняє дверцята та виходить з машини, кидаючи гнівний погляд на людей, які мали неабияку наглість заважати їй проїхати всередину табору. Коли мати казала, що надішле за мною когось, я навіть не уявляла, що вона знайде час, аби приїхати за мною особисто.

— Хто ця жінка? — із захватом запитує Рок Лі в когось з натовпу стихійних глядачів. — Яка вона гарна… та небезпечна. Мені трохи лячно, однак, я не можу відірвати погляду від неї!

Я важко зітхаю, понурюючи погляд, адже складається таке враження, що перед нами з’явилася якась кінозірка, а не звичайна матуся, яка приїхала до своєї доньки. Ми надто віддалилися одна від одної, тому я з сумом помічаю як дивлюся на рідну матір, наче на сторонню собі людину. Ми різні за характером, ми не схожі зовнішньо, ми зовсім не розуміємо чим живе кожна з нас. Не дивно, що я починаю соромитися самої себе, бо за декілька хвилин всі дізнаються чия це матір. Вона наче сонце, яке яскраво світить вдень, а я сором’язливий місяць, який звик освітлювати світ вночі, поки всі мирно сплять й не бачать його сяйва. Ми з мамою повні протилежності.

— Невже це чиясь матір? — підхоплює Сасорі, дивлячись на Мебукі оцінювальним поглядом.

Можливо, десь глибоко всередині мені навіть приємно від такої реакції натовпу, проте, перше, що захоплює мене з головою — це розгубленість, а потім вже й пекучий сором. Сором за те, що донька такої ефектної жінки зовсім не схожа на статну матусю!

Мебукі впевнено крокує вперед, від чого в мене перехоплює дихання. Мені лячно, проте, я стискаю кулаки, готуючись до важкої суперечки, адже я безперечно відстоюватиму власні кордони!

Однак на шляху матері несподівано з’являється височенний мафіозі в чорному костюмі, намагаючись зупинити її. Певно, обов’язок перед Кетсукі змусив його піднятися з колін та принаймні спробувати зробити бодай щось, але він вочевидь не знає, з ким має справу! Мебукі пропалює бідолашного зневажливим поглядом й щось наказує йому. З відстані я не чую її їдких слів, однак, вона доволі грізно ворушить губами, саме таким чином, коли віддає суворі накази. Один з її підлеглих робить крок, аби прибрати «перешкоду», проте, мати підіймає руку, зупиняючи ініціативного чоловіка. Мебукі ще раз звертається до бідолашного мафіозі, який вже помітно тремтить від напруги, та робить декілька впевнених кроків вперед. Мати зупиняється тільки тоді, коли зрівнюється з тим нещасним, аби посміхнутися йому в обличчя.

Що відбувається? Мене вражає наскільки голосно той величезний чоловік починає рюмсати! Господи, та він наче маленьке дівчисько! Навіть мені стає доволі ніяково, коли моя мати ляскає його по плечу, аби трохи заспокоїти. Дідько! Якими словами їй вдалося змусити ридати дорослого та загартованого члена якудзи?!

— Хай мені грець, — промовляє Хіната, спостерігаючи за діями Мебукі, — я в захваті від неї, ким би вона не виявилася!

Мебукі граціозно крокує асфальтованою доріжкою, затьмарюючи геть усі мої думки стукотом підборів. В той час коли натовп із завмиранням серця спостерігає за цією неймовірною жінкою, всередині мене все обривається від страху та нерозуміння контрдій. Якщо нічого не вигадати, мати забере мене не лише з табору, а й з Конохи назавжди!

— Спробуй поговорити з нею, — спокійно звертається до мене Какаші, після чого важко зітхає.

Я розумію наскільки виснажився наш вчитель за час проведення цього конкурсу. Керувати купкою підлітків, чиї емоції нагадують вулкан, що вибухне з хвилини на хвилину, — це героїчна та вкрай недооцінена справа! Поки він приводить до тями одного, інший виходить з-під контролю, а третій взагалі вигадує щось новеньке! Ми, напевно, нагадуємо йому мавпенят, які стрибають по дереву настільки спритно, що просто неможливо зібрати їх всіх до купи. Какаші-сенсей неабияк допоміг нам, тому я відчуваю, що повинна віддячити йому за все! Харуно Мебукі — норовлива та непохитна людина, отже, нав’язати їй щось, або переконати — не вийде навіть у мене. Все, що я можу — це чинити гідний опір!

— Ти вже зібралася, Сакуро? — спокійно промовляє моя мати, зупиняючись перед приголомшеним натовпом. — Я поспішаю, тому рушай скоріше за речами.

Я відчуваю як всі гуртом починають пропалювати в мені дірки, адже такий різкий контраст між донькою та матір’ю не може не вражати! Я роблю крок вперед, готуючись триматися до останнього, коли несподівано мене зупиняє чиясь цупка рука.

— Ти кудись їдеш? — нервово запитує Наруто — єдина людина, якій, здається, байдуже на те, наскільки крутою жінкою виявилася моя матір. — Стривай, Сакуро, ти не можеш поїхати ось так!

Він ще сильніше стискає мою руку, не відводячи з мене схвильованих блакитних очей. Навіщо? Чому він робить це саме зараз, коли я всіма силами намагаюся витримати це випробування? Лагідно посміхаючись до хлопця, я на якусь мить накриваю його руку своєю долонею, аби він відчув, що все неодмінно буде гаразд. Проте мені доводиться прибрати з себе його руку, аби продовжити свою боротьбу.

— Хто цей хлопець? — голос Мебукі лунає доволі суворо. — Сакуро?

Мебукі схрещує руки на грудях та здіймає брови від нерозуміння того, що відбувається. Так, вона безперечно звикла до тієї тихесенької дівчинки-мишеняти, яка хутко виконує те, що їй говорять та навіть не пищить зайвий раз. Матір дивується й тому, що я не стою з речами напоготові, аби втекти з табору, як тільки мені дадуть на це команду. Тепер я розумію наскільки Юкі було складно зробити боляче людині, яка все своє життя сліпо слідувала тому, що говорять інші. Мені було байдуже на власні бажання, адже як мені здається зараз, їх майже не було. Цілими днями читати та вигадувати історії, в яких би я нарешті розкрилася та стала вільною? Тікати від проблем та самої себе? Чіпляти на всіх ярлики, аби ніхто не розбив моє серце? Невже це все, про що я лише мріяла? Мене лякає сама думка про те, що мене повернуть в те прісне та нецікаве життя, в якому я просто існувала з дня на день!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍