Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Йому не повірила ані Марія, ані Аліса. Люсі ж наче взагалі їх не слухала, літаючи у власних думках. Аліса могла б закластися, що вона розмірковувала про щось важливіше за це.

— Справді? Дай вгадаю, це наука? — вела Марія.

— Ні! — Генрі нахмурився з явною образою. — Це розумна, цікава, вродлива, сильна, успішна, заможна та загалом надзвичайна дівчина. Але вона не вчиться в Академії, тож ви не познайомитеся.

— І чи є у цієї розумної, вродливої, сильної і як там далі ім’я?

Він кивнув:

— Кая. Її звати Кая, і вона існує. Припиніть глузувати. Я не брешу.

— Вона кріоландка, — додала Джейн. — У наступному семестрі має приїхати.

На короткий час усі замовкли, так що Аліса почула навіть шелест листя з лісу, до якого все ближче підходив Джон. Ні, вона не могла просто сидіти тут, коли там відбувалося щось напевно серйозне.

— Ого, здивував, — видихнула Марія.

— Щось мені це не подобається, — промовила Аліса, зважившись, і почала підводитися. — Я сходжу перевірю, що там відбувається.

— Слідкуватимеш за Містером Хілорі? — Марія скривилася від нерозуміння.

— Допомогти? — одразу ж після неї додала Люсі.

Аліса подумала, але зупинилася на першому варіанті.

— Не треба, дякую. Я без ілюзій впораюсь. Ліс — моє середовище.

Генрі стиха посміхнувся, приклавши кулак перед ротом, але вона все одно почула його слова:

— Капкани з цим, ой, як погоджуються.

Раптом залишки чаю з його чашки бризнули йому на обличчя.

— Окуляри! — невдоволено пробуркотів він.

Проте Аліса вже вирушила до лісу.

Іти за Джоном довелося, на щастя, не довго. Вона трималася на відстані, слідкуючи за його кроками на землі. Коли його стопи зупинилися на місці, вона обережно, але швидко підійшла. Настільки, що вже могла його розгледіти й, головне, почути.

— Обов’язково треба було кликати мене сюди? — скаржився Джон. — Я розумію, траур і все таке, але мені довелося через це переносити заняття.

Аліса визирнула з-за дерева, щоб розгледіти, що там коїться. Дядько Нейта стояв біля директорки, котра дивилася на нього понурими очима, заховавши руки в кишені синього пальта.

— Чарльз самотужки довго копатиме яму, — відповіла вона.

Біля Дараган збоку плентався низенький лакей. У руках він тримав горщик з мертвою квіткою. Такий важкий, що йому довелося вигнути спину дугою, щоб не звалитися. А якщо він його й ніс сюди… Аліса йому співчувала.

— То, може, знімеш з нього закляття? — запропонував Джон.

— Ні, він знає своє покарання.

— Покарання за тупість у молодості, — обізвався малий здавленим голосом. — Було б непогано, якби хтось підніс цю смердючу гидоту в горщику, замість мене.

— Не смій так виражатися щодо моєї квітки! Ще вчора зранку вона була живою.

Директорка й справді горювала за своєю рослиною. Аліса жаліла її, хоч і не сильно. Її більше хвилювали почуті слова про закляття. Дивно, коли десятирічний хлопчик торочить щось про молодість.

— Теж мені, велика втрата, — сказав Чарлі.

Дараган докірливо похитала головою, а тоді вказала Джонові на місце між двома деревами й промовила:

— Копай ось тут.

Джон невдоволено зітхнув, але все одно взявся за роботу, питаючи:

— То для чого ти мене насправді покликала? Ми закопаємо Чарлі разом з рослиною, я вгадав?

— Е! — Хлопчик обурено кидав погляди між ними. — Зовсім подуріли, чи що? Мало того, що нормальне життя в мене забрали, так ще й вбити хочете?

Дараган засміялася, дивлячись на кумедний вираз лакея, а тоді серйозніше повела до Джона:

— Є розмова, яку я не хотіла б озвучувати в Академії. Там стіни мають вуха.

— А дерева очі. Знаю я ваші приказки. Не тягни, Ванессо, — кинув він, продовжуючи копати.

Директорка зітхнула та озирнулася довкола. Аліса хутко заховалася за стовбур. На щастя, вона її не помітила.

— Наш елементал, — промовила вона. — Здається, це все-таки принцеса Анабель. Хоча зараз вона навряд чи носить таке ім’я.

Джон розігнувся й склав руки на лопаті, вдумливо насупивши свої густі чорні брови.

— Чому ти так думаєш?

Яка буде відповідь на це запитання, Аліса здогадувалася.

— Вона в «норі» шукала фотографії батьків. І ти ж помітив, який сильний у неї вогонь? Створила велике коло з полум’я, навіть не сіпнувшись. На кафедрі Стівена так навіть не всі третьокурсники можуть. І це я ще мовчу про те, як вона Звіра вбила. Я за все своє життя бачила тільки одного такого сильного вогневика…

— Артура, — докумекав він. — Але чому ти про це говориш мені?

— Ти був того дня у варті в палаці. Скажи, на твою думку, чи є така ймовірність, що принцеса вижила?