Читати книгу - "Чотири піля опівдня, Костянтин Гончаренко"

- Час настав!

Перше, що ви маєте пам’ятати про таємні товариства - це те, що вони обожнюють пафос. Пафос це паливо, на якому працює серце кожного щирого любителя секретних зустрічей в темних підвалах та адепта великих таємних справ, про які знають лише обрані.  Шото, злодій з далекого заходу, давно мав би звикнути до того, що в будь-який час позаду нього може пролунати таємничий шепіт, сповнений пафосу, і перестати від цього смикатися… але не звик. І не перестав.

Обережно поставивши горнятко з гарячим чаєм, яке він щойно мало не пролив, Шото повернувся до несподіваного співрозмовника і спокійно, як міг, промовив: - Доброго ранку, Пальцю.

Палець, сивий згорблений дідуган, що виконував роль кур’єра в «Кампанії Сяючого Нефриту», вишкірився на знак вітання.

- Для чого саме настав час, благий віснику? – спитав Шото, перериваючи старого, який вже відкрив рота щоб додати до розмови ще одну порцію безглуздя. – Можна без зайвої поважності та багатослів’я? Я поспішаю, а мій чай не стане гарячішим від вогню в твоїх словах.

- Неповага! – вузлуватий палець, обтягнений сухою шкірою з темними старечими плямами, ткнувся мало не в носа злодію, нагадуючи за що старий жебрак отримав своє ім’я. – В мої часи Кампанія ніколи б не взяла в адепти першого кола людину, яка настільки не поважає старих членів товариства!

- Ти все життя вештаєшся по Зеведу, всюди винюхуєш та розносиш повідомлення, і за всі свої зусилля все ще лише адепт другого кола, за що я маю тебе поважати? Кажи, що мав сказати, і вшивайся.

- Великі кличуть! Маєш предстати перед їх очима і вислухати, що вони скажуть тобі, о недостойний! Якщо ти зможеш пройти ритуал…

- Ну нарешті. – перервав нову порцію пафосу Шото, настрій якого стрімко покращився. – Посвячення в Ближні, чи не так? І коли? Де?

- Садиба Генерала Уна, завтра в годину Зайця. – втративши запал, тихо промовив старий, - І якщо ця новина порадувала тебе, Арт, то може пара мідних монет…

Шото простягнув йому пів-драхми, і монета щезла під лахміттям посланця.  

- Щедрість твоя не знає меж, майбутній Ближній, - проскрипів жебрак, розвертаючись, щоб йти геть.

- То може пара порад від старого адепта щодо ритуалу буде гідною подякою за таку щедрість? – наче мимохіть запитав Шото, знову беручи горнятко.

- Бійся синього вогню, не вір очевидному, і коли настане час, бий щосили. – не задумуючись, проказав старий і повільно пошкандибав геть.

Шото задоволено посміхнувся. Подарунки глашатаям та їх загадкові поради були широко поширеною традицією, і злодій вже не вперше в таких випадках обмінював срібло на підказку. Бо що ще треба знати про таємні товариства так це те, що вони обожнюють традиції. Традиції та загадки.

Він допив чай та вийшов з-під навісу під ранкове сонце.

Місто Зевед, колись столиця Старої Імперії, а зараз ельфійський протекторат, вже давно прокинулось. Життя вирувало навколо Шото, поки він перетинав вузькі вулички та широкі алеї, заставлені уламками пам’ятників імператорам, імен яких ніхто вже давно не пам’ятав.

Хоча злодій з’явився в місті нещодавно і досить скоро планував його покинути, він встиг його полюбити. Ельфи вже сотню років не втручалися в життя Зеведу, обмежуючись тим, що збирали податки – досить помірні – з торгівлі. Це призвело до того, що місто стало по-справжньому багатим і дуже популярним. Сотні тисяч людей, ельфів та представників інших рас населяли його, тисячі храмів різних релігій височіли на пагорбі Всіх Богів. Ну і звичайно, не одне таємне товариство вважало Зевед своєю домівкою.

Саме те, що треба, щоб здійснити великий План, який мав забезпечити Шото багатством до кінця життя. План, який нарешті почав виходити на фінішну пряму.

Він звернув у провулок, що мав привести його на один з міських ринків і майже відразу пожалкував про це рішення. Назустріч йому крокував патруль міської сторожі. Двоє солдат просто мазнули по злодію поглядами, а от третій, в шовковій напівмасці сержанта, махнув Шото рукою, і той слухняно зупинився.

Його ніхто не мав шукати, а міській владі Зеведа не мало б бути до нього діла, але Шото не любив стикатися з правоохоронцями. Тим паче не любив, коли ті його зупиняли.

- Йдіть далі, я наздожену, - глухо сказав сержант своїм підлеглим і Шото насторожився, бо йому здався знайомим голос цього охоронця. – Це особисте.

- Чорне сонце зійде. – сказав сержант тихо до злодія, коли солдати відійшли подалі.

- І пустеля перетвориться на море. – відповів Шото, трохи розслабляючись. Отже, він не помилився, коли подумав, що впізнав голос. Хоча раніше він чув його лише в натовпі фігур, одягнених в чорні балахони з капюшонами. І точно не сподівався зустріти власника цього голосу посеред білого дня, та ще й в уніформі.

Третє, що ви маєте знати про таємні товариства, що вони обожнюють паролі та відгуки.

- Час настав, брат Арден. – пафосно сказав сержант. – Колегія вже проголосувала і завтра, в годину Зайця, тебе посвятять в старші брати. Знайомий тобі підвал на півдні, за річкою. Не спізнюйся. Ти знаєш, «Чорний світанок» не пробачає неповаги.

Шото вичавив посмішку. Він намагався придумати, що сказати, але сержант вже крокував до виходу з провулка. «Чорний світанок», на відміну від «Кампанії Сяючого Нефрита», цінував в своїх членах ефективність та не підтримував моду на зайві балачки. А ще набагато краще зберігав свої таємниці. І, як тільки-но переконався Шото, це товариство було дуже ефективним, якщо треба було знайти якусь людину на вулиці... або випадково перестріти в пустому провулку. Це варто було запам’ятати. Але наразі проблема була зовсім іншому. А саме – в проклятих четвірках.